Довгополова Оксана Олександрівна

доктор філософських наук, професор кафедри філософії  Одеського національного університету ім.. Мєчнікова (м.Одеса, Україна)

Можна назвати достатньо багато ситуацій в історії культури, коли Чуже, навпаки, наділялося роллю орієнтира в обжитому просторі, і коли думка спостерігача рухалася траєкторією міркувань одного з героїв Джулиана Барнса: „Уявлення про чужих рідко бувають безпристрасними та точними, до них обов’язково примішується що-небудь одне – чи зневага, чи сентиментальність... Ідеалізувати власну країну небезпечно, оскільки навіть мінімально неупереджений погляд на неї може раптово викликати глибоке розчарування. Отже, як раз чужі країни з їхньою вдаваною пасторальністю й підпитують наш ідеалізм” ("Cross the Channel”). Чужа країна може залишитись у нашій уяві простором мрій, місцем дружнього вимислу. Чи не надто ідеалістично? Ні, наявність такої тенденції не можна заперечувати (навряд чи тільки кожен, хто захоплюється Чужою культурою, здає собі справу, що він, подібно герою Барнса, підпитує власний ідеалізм).

Сучасна епоха при поверховому розгляді постає саме тим періодом в історії, коли значущість кожної окремої культури визнається на рівні кліше ціннісного орієнтування, і коли контакт з іншими культурами уявляється найкращим засобом самопізнання. Однозначно позитивний характер усвідомлення Чужого, як це не дивно, приводить прибічників цієї орієнтації до балансування на межі непомічання об’єкту настільки високої оцінки. Думка про зустріч, здається, виявляється тут базовою, але в реальності відходить на другий план завдяки наявності посилки про принципову неможливість проникнути в світ Чужого. Таким чином, намагаючись відкинути різного роду центризми, прихильники пошуку Чужого голосу концентруються знову ж таки на проблемі власної замкненості, з якої намагаються вирватися. Автор пропонує розглянути цю ситуацію на матеріалах сучасної художньої літератури та масової культури.