Наукове товариство студентів та аспірантів ІФОН

I Міжнародна науково-практична конференція "Культурологія в просторі гуманітарної комунікації"

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:56:25 GMT

I Міжнародна науково-практична конференція "Культурологія в просторі гуманітарної комунікації"

Напрям І: Фундаментальна культурологія

Секція 1: Культурологія як парадигма гуманітарного мислення

Напрям І: Фундаментальна культурологія Секція 1: Культурологічна освіта

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:52:55 GMT

Напрям І: Фундаментальна культурологія

Секція 1: Культурологічна освіта

Формування духовної культури в контексті сучасних глобалізаційних процесів

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:49:58 GMT

Зайцева Інна Веніамінівна

завідувач кафедри української словесності та культури, кандидат педагогічних наук, доцент Національного університету державної податкової служби України, м. Ірпінь

Формування духовної культури в контексті сучасних глобалізаційних процесів

Виховання громадянина України на засадах національної ідеї, духовності, історичного менталітету, формування його наукового світогляду – одна з найактуальніших проблем педагогічної науки на найближчі десятиріччя. Кризові явища в освіті є відлунням глобальної кризи світоглядного характеру – втрати цілісності. "Сучасність зажадала синтезу більше, ніж будь-яка інша епоха. За сліпу самовіддачу техніці і "відкриттям” ХХ століття, за довге блукання в лабіринті гносеологічної схоластики, за безрелігійність, під знаком якої формувалась уся нова культура, філософська думка розплачується тепер своєю безпорадністю і тугою за найвищим синтезом” [2,с.188]. Тому основною концептуальною ідеєю освіти, на наш погляд повинна стати парадигма І.Г Єрмакова, за якою вища школа ХХІ століття в Україні – це насамперед школа полікультурного виховання, культурного самовизначення і самореалізації особистості, де кожній молодій людині створені всі умови для оволодіння базовою культурою, серцевиною якої є духовні цінності українського народу і світової цивілізації [1,с.28]. Адже саме сьогодні всі галузі економіки, державні органи потребують спеціалістів, які поєднують професіоналізм з високим рівнем духовності, сумління, людинолюбства [3].

Сучасне суспільство накопичило значний потенціал для повної реалізації людиною своєї сутності. Але слід визнати, що система освіти до цього часу мало сприяла розвитку гармонійно розвиненої, творчої особистості. Тому сьогодні вищі заклади освіти все інтенсивніше впроваджують у навчальний процес багатоступеневу систему навчання, яка передбачає підготовку спеціалістів усіх рівнів на основі гуманізму, демократії, соціальної самосвідомості. У цьому напрямі відбувається переорієнтація на якісно нову технологію навчального процесу. Вона полягає у формуванні у студентів високої культури наукового мислення; міждисциплінарній інтеграції; структурному удосконаленні навчального процесу в напрямі перенесення центру тяжіння на самостійну роботу студентів; впровадженні нових педагогічних технологій; наданні вищим закладам освіти прав у визначенні змісту, форм і методів організації навчального процесу та вимог до якості знань, умінь і навичок студентів. Адже лише удосконалення освітньої сфери покликане гармонізувати суперечливий світ людського буття, який нині умовно поділений на "естетичні” і "неестетичні” цикли навчальних дисциплін. Система ж навчання, орієнтована переважно на вивчення та освоєння зовнішнього світу без достатньої опори на почуттєве сприйняття, поступово призводить до втрати відчуття внутрішньої спорідненості людини зі світом [4]. Цілісне сприйняття розглядається як необхідна умова гармонізації цих взаємовідносин, зумовлює цілісно-інтеграційний підхід до процесу пізнання. Цілісно-інтеграційний підхід – це процес безперервної взаємодії суб’єктивного і об’єктивного, внутрішнього і зовнішнього, образного і понятійного, розуму і почуттів, раціонального й інтуїтивного, аналітичного і синтетичного. Він зумовлює необхідність гармонізації наукового і художнього способів пізнання в освітньому процесі. Інтеграція є одним із шляхів відновлення втраченої цілісності. Виділяють два рівні інтеграції: 1) внутрішньо-предметний (окремий предмет викладається на інтегративній основі); 2) міжпредметний (дидактична система зі своїми принципами, методами, з вищим рівнем складності, зі своїми особливими функціями, які неможливо здійснити на рівні внутрішньо-предметної інтеграції). Подальший розвиток цього напряму в сучасній науці здатен сформувати якісно нову систему – інтегральний освітній простір, який не протистоїть предметній системі навчання, а надбудовується над нею, зберігаючи її як своє підґрунтя. Принципова відмінність цього погляду від предметоцентризму в цільовій настанові. У предметній системі метою є вивчення основ наук, тобто засвоєння знань, умінь, навичок. Цілісний погляд за мету визначає особистість, її світосприйняття, світовідчуття, світорозуміння. Зміщення акценту з предмета на людину не означає нівелювання знань, адже на зміну пасивному об’єкту навчання, який засвоює готові знання, приходить суб’єкт автодидактики, який одержує освіту через усвідомлення особистісно значущого знання. На перший план виходить особистісна внутрішньо орієнтована освіта на відміну від зовнішньо орієнтованої [5]. При цьому відбувається запуск механізмів самопізнання, саморозвитку, акцент зміщується на процес переходу від педагогіки знань, умінь і навичок до педагогіки розвитку і творчості, що найкраще сприяє формуванню культурологічних умінь майбутнього спеціаліста. В узагальненому сумативному вигляді культурологічні вміння визначаються як такі, що забезпечують розуміння і осмислення феноменів культури, їх ролі у людській життєдіяльності, володіння способами засвоєння, збереження і передачі соціально-культурного досвіду, базисних цінностей культури, вміння оцінювати досягнення культури в історичному і цивілізаційному контексті їх розвитку, здатність до діалогу як способу ставлення до культурних феноменів, набуття досвіду освоєння національно-культурних здобутків. Слід усвідомити, що культура – це сутність людини, її душа, без засвоєння духовних цінностей неможливе становлення фахівця демократичної і незалежної України.

Використана література

1. Ермаков И.Г. Культуротворческий потенциал просвещения на пороге ХХІ столетия// Высшее образование: проблемы и перспективы развития. – К., 1995.– С.28.

2. Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. – М.: Политиздат, 1991. – 525 с.

3. Лузан П.Г. Активізація навчання студентів / За ред. Дьоміна А.І. – К., 1999. – 216 с.

4. Настенко Л.Г. Домінанта культурологічних умінь у системі підготовки спеціаліста у вищому навчальному закладі // http://sophia.nau.edu.ua/science/visnik/visn_1/nastenko.htm.

5. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.

“‘Підводні камені’ міждисциплінарної комунікації»

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:47:09 GMT

Возняк Володимир Степанович

професор кафедри філософії, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (Дрогобич)

Лімонченко Віра Володимирівна

доцент кафедри філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (Дрогобич)

"‘Підводні камені’ міждисциплінарної комунікації"

Сучасний етап розвитку науки характеризується вельми інтенсивною міждисциплінарною комунікацією, яка передбачає використання певних понять, спільних для різних наук, особливого роду кооперацію. Тут, як вважається, маємо справу і з перенесенням когнітивних схем з однієї науки в іншу, і з співпрацею різних дисциплін при вирішенні конкретних складних проблем. Міждисциплінарна комунікація все більше набуває характеру взаємного обміну методами та пізнавальним схемами між різними науками та науковими дисциплінами.

Проте самий зміст проблеми міждисциплінарної комунікації, на нашу думку, варто занурити у серйозний і, відповідно, глибокий соціально-історичний контекст, звернення до якого дає можливість побачити "підводні камені” цього процесу, його об’єктивну суперечливість. Насамперед варто здійснити теоретичну рефлексію на самий процес дисциплінаризації науки, який, своєю чергою, зумовлений ситуацією інституалізації суспільних сосунків як виявом феномену відчуження. Як відомо, відчуження у своїх розвинених формах пов’язане із розподілом праці (у смислі розщеплення повноти діяльності), уреченням суспільних стосунків, коли продукти людської діяльності і саме діяльність уречнюються (рос. – овещняются) постають у речовній (рос. – вещной) формі. Як вважає Н. В. Гусєва, "інституалізація виступає організаційною формою, у котрій предмет діяльності постає у вигляді самостійної структури, що існує сама по собі. При цьому структурування, як правило, здійснюється не стільки з орієнтацією на логіку розвитку цього предмету, скільки на логіку його зовнішньої представленості [1, c. 159]”. Компенсаторні функції соціальних інститутів як провідників, трансляторів культури реалізуються насамперед і головним чином у вигляді інформації про ті чи інші культурні процеси, але самі соціальні інститути на своєю сутністю, за своїм поняттям не є тією формою здійснення соціального зв’язку, котра у свою чергу є виразом культури, що розуміється як єдність суб’єктного буття людини [1, c. 171].

За умов інституалізації суспільних стосунків відбувається істотна трансформація наукового знання. Інституалізація "переводить наукове знання з розряду предметно-фіксованих форм, що підсумовують процес наукового дослідження, у розряд готових інформаційних конструкцій, що існують для використання у відповідності до цілей, які визначаються потребами існуючих соціумних структур [1, c. 199]”. Трансформоване у цьому плані наукове знання набуває дисциплінарної форми. У контексті відчуження наукове знання набуває речовної форми свого існування: за умов атомізації індивідів та індивідуального способу буття, панування партикулярних цілей та приватних інтересів упредметнені форми перетворюються у самостійні речовні структури, що функціонують поруч з іншими речовними формами.

Дисциплінарна форма науки не потребує змістовного розпредмечення; у ній процес становлення і розвитку наукового знання представлений як опис певних зовнішніх характеристик. А тому структура дисциплінарної форми наукового знання повною мірою підкорена логіці можливого його використання у самих різноманітних, заданих контекстах, а також у співпідпорядкованості з іншими дисциплінами і речовними формами існування суспільного життя. Ось таким чином відносити використання, які є іманентними для відчуженої соціальності, проникають у науку, способи її організації та міждисциплінарної взаємодії. Таким чином наука "довершує знелюднення людських стосунків” (К. Маркс). Дисциплінарна форма знання, на думку Н. В. Гусєвої, є певною мірою вгасанням культури, відтворенням форм і умов цього вгасання [1, с. 200], оскільки сама дисциплінарна форма організації знання передбачає не процес його розпредметнення, а у певному смислі маніпулювання готовими взірцями, інформаційними кліше тощо.

Міждисциплінарні дослідження за таких умов постають спробою стимулювати продуктивність функціонування дисциплінарної форми наукового знання, проте у такому контексті міждисциплінарна комунікація виходить лише на рівень виявлення абстрактно-загального: замість аналізу сутнісних, реально-змістових, конкретно-всезагальних зв’язків досліджуваної реальності предметом розгляду і взаємного обміну ("запозичення”) стають повторювальні, однакові риси, які зовнішньо фіксуються. Замість змістовного категоріального аналізу (коли категорії доводяться до поняття, до власне теоретичного розуміння, а поняття беруться у категоріальних вимірах) категорії з інших дисциплін просто беруться у готовому вигляді, у формі, придатній для простого нерефлексивного використання.

Отже, розчленованість суспільних зв’язків, їх атомізація так чи інакше моделюється і станом наукового знання. Таке моделювання зумовлене тією необхідністю, яка задана умовами відчуженого суспільного життя, необхідністю роздробленого людського існування. І тоді функціонування наукового змісту підпорядковується логіці передачі, інформаційного обміну, викладу готового знання, обміну когнітивними схемами та ін. Тут варто чітко розпізнавати спеціалізацію та професіоналізацію як історично-культурні феномени. За Г. С. Батищевим, спеціалізація є попредметним розподілом діяльності: ми займаємося різними предметами, але у своїй діяльності здійснюємо усю повноту людських сутнісних сил. Професіоналізація, навпаки, є розщепленням мінімуму повноти діяльності, розщепленням самої людини, порушенням цілісності, звуженням і радикальним збідненням людських здатностей, у тому числі – пізнавальних (або редукцією всіх здатностей лише до когнітивних). Друге розщеплення призводить до "професійного кретинізму” (К. Маркс), а міждисциплінарна комунікація набуває рис відверто маніпулятивної активності. Починає панувати логіка емпіризму, яка, як зазначав Е. В. Ільєнков, веде до орієнтації мислення не на процес, а на стан; підсумком пізнавальної діяльності тут виступає фіксація абстрактно-загальних визначень об’єкта ("чинників”, "факторів”), придатних хіба що для потреб класифікації й для утилітарно-практичного використання.. Це є тип мислення інженера-конструктора, який організовує готові деталі у деяку систему і на людей такий інженер-конструктор дивиться так само природно як на деталі, що входять до створюваної ним конструкції. Іманентна логіка елементів, деталей, матеріалу – нецікаві, оскільки непотрібні.

Якщо йдеться про культурологію як теоретичну дисципліну, науку, до прагне стати "рефлексивною теорією” (Ф. Т. Михайлов), – то тут варто взяти до уваги, що міждисциплінарна комунікація у сучасному її вигляді є оберненою формою дійсно наукового спілкування, спілкування людей у горизонті науково-теоретичного знання. Теоретичний діалог як діалог теорій, що не просто "позичають” взаємно ті чи інші готові схеми, концепти, методи, а збагачують одне одну глибиною теоретичного аналізу, передбачає поза-корисливе ставлення як до наукового знання, так і до логіки його розгортання в межах сусідньої теоретичної сфери. Культурологія повинна не просто позичати у філософії (до речі, якої саме? якого напряму? якої школи?) поняття й категорії, а сама занурюватися у своє метафізичне підґрунтя, залучаючи гранично серйозний потенціал класичної та посткласичної філософії. Лише тоді міждисциплінарна комунікація перестане нагадувати перестукування морзянкою крізь стіни камер-одиночок.

1. Гусева Н. В. Культура. Цивилизация. Образование: Социально-философский анализ оснований развития человека в контексте цивилизации и культуры / Н. В. Гусева. – М. : Экспертинформ, 1992. – 285 с.

«Аксиоматическая динамика в изучении культуры: постнеклассический поворот»

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:40:52 GMT

Василькова Валерия Валентиновна

профессор факультета социологии Санкт-Петербургского государственного университета (г.Санкт-Петербург, Россия)

«Аксиоматическая динамика в изучении культуры: постнеклассический поворот»

Теория культуры (как в западноевропейской, так и в постсоветской культурологической традициях) отличается полипарадигмальностью и междисциплинарностью. Эта когнитивная неоднородность хотя и создает определенные сложности в образовании и особую дискуссионную напряженность в научном сообществе, тем не менее, отражает специфику любого социогуманитарного знания, наиболее бурно развивающегося во второй половине 20 века.

Чтобы понять теоретическую и методологическую многослойность исследовательского ландшафта изучения культуры, необходимо, на наш взгляд, понять логику эволюции исследовательских парадигм в более общем контексте смены основных типов рациональности.

Основные типы рациональности (классический, неклассический и постнеклассический) различаются уровнем изучаемых системных объектов, способами объяснения, доказательности и построения знания, а также уровнем философско-методологической рефлексии. Изменение познавательной диспозиции связано с изменением в понимании (конструировании) объекта исследования – культуры. Каждому типу рациональности соответствует своя аксиоматика в изучении культуры – набор паттернов, образцов трактовки культуры и методов ее анализа.

Классический тип рациональности, доминирующий с конца 19 до середины 20 века, основан на противопоставлении познающего субъекта и познаваемого объекта и поиске неизменных объективных законов развития культурных систем различного уровня. Он представлен в таких подходах как эволюционизм, функционализм, системный подход, цивилизационный подход, социологический подход, структурализм и т.п.

Аксиоматика в изучении культуры концентрируется вокруг изучения законов развития объективно сложившихся культурных систем, институтов и процессов – выявлении этих закономерностей с явным или неявным намерением влиять на такие системы, институты и процессы в рамках так называемой культурной политики.

Неклассический тип рациональности, сложившийся в социогуманитарном знании в середине 20 века, не в последнюю очередь под влиянием герменевтики и постпозитивизма, основан на субъект-субъектной познавательной диспозиции. Он учитывает связь между знаниями об объекте и характером средств и операций деятельности, в которой обнаруживается и познается объект.

В аксиоматику изучения культуры была включена «ценность Другого», духовно-антропологическая составляющая, заставившие перенести акцент на исследование творчества, культурных ценностей, субъективного наполнения и производства культурных значений. Неклассический тип рациональности наиболее полно представлен в таких подходах как деятельностный, семиотический, феноменологический, аксиологический, герменевтический и т.п.

Постнеклассический тип рациональности, сформировавшийся в последней четверти 20 века под влиянием постмодернизма, эволюционной эпистемологии, наиболее полно представлен в синергетическом подходе к изучению физических и духовных объектов. Этот тип рациональности учитывает соотнесенность получаемых знаний не только со средствами познавательной деятельности, но и с ценностно-целевыми структурами. Позиция исследователя встроена в исследуемый объект (принцип включенного наблюдателя). Познание рассматривается как конструирование бытия сознанием, наука предстает не просто как система теоретических положений, а как интерпретативная практика, укорененная в объективном мире (принципы самореферентности и аутопоэзиса). Познание осуществляется как коммуникативный процесс, осуществляемый в ходе активного воздействия на сам объект познания (принцип коэволюции). Возникающее в ходе этой коммуникации и интерпретации смыслообразование, в свою очередь, воздействует на окружающий мир (объект исследования), меняя его. Таким образом, рост знания рассматривается не как накопление «теоретический копий» действительности, но как постоянный процесс структурирования информации, получаемой в результате взаимодействия организма со средой (принцип структурного сопряжения).

Постнеклассический поворот в познании трансформирует аксиоматику изучения культуры. Главным акцентом становится изучение культурных смыслов, которые конструируются в социальной коммуникации и меняют «судьбу» социальных систем, институтов и процессов. Культурные смыслы невидимы и порой сложно идентифицируемы, но именно они предстают не только способом самоописания, но и способом самопорождения общества. Целью изучения культуры становится обнаружение и выявление генезиса таких культурных смыслов, выполняющих функцию социальных «эйдосов».

С точки зрения постнеклассического подхода культурные смыслы не первичны (как в субъективистской традиции), и не вторичны (как в объективистской традиции). Они синхронизируют природу окружающей среды и субъективную природу конструирования культурных процессов, выявляя неявное, устанавливая «параметры порядка» в хаосе культурных взаимодействий.

Среди известных современных теорий культуры наиболее близки к такой позиции идеи Дж. Александера, понимающего культуру «не как вещь, а как измерение».

В заключении важно отметить, что формирование постнеклассического типа рациональности не отрицает использование классической и неклассической версий рациональности (и соответствующих им подходов), но включает их как частные случаи.

«Культурна критика і проблема осмислення сучасних феноменів культури»

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:38:16 GMT

Шевчук Дмитро Михайлович

кандидат філософських наук, старший викладач кафедри культурології та філософії Національного університету «Острозька академія»

«Культурна критика і проблема осмислення сучасних феноменів культури»

Сучасна культурологія здійснює пошуки нових методологічних принципів та підходів до осмислення культурних феноменів. Одним із засобів цього є культурна критика як загальна методологічна настанова та налаштування по відношенню до актуальних процесів, що мають місце в культурі. Крім того, культурна критика – це не просто спосіб осмислення культури, але й часто виявлення її зв’язок із політикою. В цьому сенсі культурна критика набуває характеру «проявлення» прихованих маніпулятивних технологій здійснення влади чи впливу ідеологій на культурну діяльність. Найбільш розвинутими та значимими на сьогодні є постмарксистська, постструктуралістська, психоаналітична, феміністична, постколоніальна критики культури. Їхнім результатом є не лише нові розуміння культури, але й певні культурні та політичні проекти, спрямовані на емансипацію індивіда, знищення негативних наслідків утвердження тих чи інших культурних технологій.

«Культурна критика» є доволі багатозначним терміном. В англо-американській традиції цим терміном позначають фактично будь-які дискусії, які пов’язані зі сферою культури (наприклад, варіантом культурної критики буде літературна критика чи міркування стосовно моди тощо). В німецькій традиції культурна критика стосується виявлення негативних явищ в культурі, пояснення причин її своєрідної кризи.

В рамках сучасної культурології можемо виокремити своєрідний критичний дискурс, в рамках якого здійснюється послідовна критика культури. В рамках цього дискурсу культура розуміється як джерело певних небезпек і загроз, наприклад, дискримінації індивідів. Цей дискурс може по-своєму розумітися та бути представленим в різних концепціях.

Слід звернути увагу на те, що критичне налаштування є, загалом, продуктом Просвітництва, саме з цього періоду філософію починає характеризувати домінування критичної рефлексії над систематичною. Цей критичний характер філософії набуває апогею в постмодернізмі із його деконструкцією попередньої філософської традиції, оскільки вважається, що та володіє хибними положеннями. При цьому зауважимо, що власне в домінуванні критичної рефлексії багато хто з філософів вбачає занепад культури, оскільки критична думка починає переважати над творчістю.

Тим не менше, саме на основі критики здійснюється методологічне обґрунтування культурології як науки, зрештою, як будь-якої науки. Це сягає кантівської філософії. Під критикою Кант розумів точне вияснення пізнавальної здібності або душевної сили, до якої звертається кожна галузь філософії, а також критика є дослідженням меж, далі яких не може простягатися компетенція теоретичного і практичного розуму. Крім того, критика як засіб окреслення меж пізнання у Канта сягає давньої філософської ідеї, яку чітко артикулював Сократ – я знаю, що я нічого не знаю. А відтак, критика складає суть як філософії, так і науки. Кантівські три «Критики» мали продовження, зокрема, у «критиці історичного розуму» В. Дільтея та «критиці інструментального розуму» М. Горкгаймера, що, у свою чергу, мало важливе значення для розвитку методології гуманітарного знання загалом та культурології зокрема.

Серед найбільш яскравих прикладів сучасної культурної критики можемо згадати критики європейського раціоналізму, критика просвітницького універсалізму та ін. Відтак, народжується цілий ряд критичних підходів до культури, як, скажімо, неомарксистське та постмарксистське розуміння культурної реальності (критика ідеології та концепція гегемонії в культурі), постколоніальна критика культури, феміністична критика, постструктуралістська тощо.

Загалом, культурна критика становить важливий засіб дослідження культури в рамках сучасної культурології. Критичне налаштування сприяє здійсненню рефлексії та саморефлексії, а також дозволяє розробляти нові методологічні підходи для дослідження тих чи ін. культурних феноменів. Культурна критика виявляє зв’язок між культурою та політикою, а відтак окреслює межі культурологічного дослідження, обґрунтовуючи його раціональність та науковість.

«Концептовіт як дитяча хвороба української культурології»

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:34:44 GMT

Попов Володимир Юрійович

доцент кафедри філософії Донецького національного університету (Донецьк)

«Концептовіт як дитяча хвороба української культурології»

З кінця минулого сторіччя й дотепер в українській гуманітаристиці відбувається своєрідний культурологічний бум. Колишні фахівці з наукового комунізму, історики КПРС, викладачі української мови та літератури й навіть знавці окультних містерій та східних єдиноборств: всі як один виявилися спеціалістами нововідкритої науки, яка за правилами сучасного «новоязу» отримала пишну назву «культурологія». Щоправда, й до того часу існували в колишньому СРСР певні дослідження культури, але знаходилися вони, як правило, на узбіччях інших наук (історії, філософії, соціології тощо) та й проводилися вони в межах «прокрустового ложа» марксистського розуміння культури.

На зміну монополізму марксистської парадигми (в межах якої, проте, раніше існували відмінності трактуванні культури) прийшло неозоре розмаїття підходів до дослідження культури. Загальнотеоретична проблематика культурології почала займати важливе місце в різних часописах та збірниках статей. Один за одним почали видаватися колишні колись під забороною твори українських мислителів й переклади культурологічних праць відомих іноземних авторів. Проводяться чисельні конференції та симпозіуми, присвячені обговоренню філософсько-теоретичних проблем культури. З'явилося безліч підручників та навчальних посібників з культурології. Культурологія, якій навіть не було місця у складі наук згідно ВАКівській класифікації, швидко перетворилася одну з основних царин гуманітарного знання, а обсяг наукової і навчальної літератури, виданій за кілька років, мало не перевищив усе, що було опубліковано в цій галузі раніше в Радянському Союзі.

Настільки бурхливий злет культурологічної думки України пояснюється, головним чином, двома причинами. Перша має загальний характер й пов'язана з соціально-політичними змінами в нашій державі. Ці зміни не тільки глибоко торкнулися змісту поняття «культура», а й призвели до того, що розмови про культуру набули незвичайної популярності. Вони велися повсюдно – в засобах масової інформації, й в транспортної тисняві, на засіданнях Верховної Ради, на різного штибу мітингах... Усі казали, що про «занепад» культури й необхідність її «відродження». І хоча далі розмов справа практично майже не просувалася – фінансова підтримка розвитку культури залишалася вкрай недостатньою, тим не менше сформована ситуація створила сприятливі умови для теоретичної розробки проблем культури й забезпечила їй свого роду «наукову моду». Друга, більш часткова причина, що є по суті наслідком першої, але вона мала більш безпосередній та тому особливо вагомий вплив на розвиток культурологічною думки. В українських вишах починаючи з 1990 року викладається так звана «Теорія та історія культури», а з 2003-го навчальну дисципліну під назвою вже «Культурологія» введено як базову в перелік обов´язкових предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах Власне кажучи, саме ця обставина й визначила оформлення нашій країні культурології як особливої науки. Навіть саме слово «культурологія» набуло популярності саме в цьому зв'язку. За радянських часів воно викликало можновладців підозру, оскільки вважалося, їм позначається «буржуазна наука».

Проблеми культурології, як вже вказувалося, розглядалися в межах наукових досліджень, що мали назву «теорія та історія культури» (або навпаки: «історія та теорія культури»). Під цими назвою спочатку в гуманітарних, а потім і в технічних вузах стали з'являтися й навчальні курси. Вони мали, головним чином, історичну спрямованість й значною були схожі на курси історії мистецтва. Щоправда, теоретичних проблем культури певною мірою порушувалися в навчальному курсі марксистською філософії (розділі «Історичний матеріалізм»). Але зміни у викладанні філософії призвели до того, і такий розгляд цих проблем перестало бути обов'язковим, і в багатьох випадках вони в курсах філософії взагалі не розкривалися. В умовах, що склалися, стало доцільним замість навчального предмета під назвою «Історія і теорія культури» запровадити дисципліну «Культурологія». На цьому тлі (й в значною у зв'язку з потребами викладання) на передній план висунулися філософські питання культурології, розв'язання яких визначає побудову зміст її як наукової та навчальної дисципліни. Розробка їх продовжувала традиції радянських часів, зокрема так званої діяльнісної концепції культури, що була домінуючою в колишній філософській доктрині. Спроби вийти з неї призводили ще до більшої заплутаності у визначенні предмету нової науки.

Невизначеність проблематики культурології особливо дуже позначається на зміст підручників з цієї дисципліни. Попри небачене колись їх багатство розмаїття, вони схожі один на одного тим, що, як правило, питання теоретичного характеру стосуються лише дуже побіжно й неглибоко, а основне місце відводять викладу – з необхідності теж вкрай побіжному й неглибокому – історії культури. А позаяк теоретична сторона справи залишається нерозробленою, то в виборі матеріалу для характеристики культури різних епох і народів панує повне «свавілля». Про яку логіку курсу культурології можна говорити, якщо, наприклад, декларується діяльнісне розуміння культури, а історичний виклад зводиться майже цілком до розповіді про мистецтва, релігії та етнічні звичаї... Новим, проте, стало те, що українські культурологи остаточно подолали ізоляціоністську позицію, що протиставляла марксистську концепцію культури всім іншим, стали інтенсивно використовувати ідеї закордонних шкіл і напрямів культурологічною думки.

Але на шляху засвоєння величезного та найрізноманітного спадку того, що на Заході називають «cultural studies» молоду науку спіткає нова хвороба, яку ми назвемо «концептовіт». «Вірус» цієї хвороби занесений у культурологію лінгвістами, що долучилися до створення цієї науки. Слово «концептовіт» власне також їх винахід. Симптоми «хвороби» такі: місце об'єктів і ситуацій предметного світу (реалій), які номінуються мовними знаками та є їх денотатами, все більше займають уваги ментальні (розумові) сутності, котрі відображають прямо чи опосередковано ці реалії; замість реалій культури досліджуються концепції про культуру; місце власного дослідження культурних феноменів займають розвідки з культурологічних студій різних західних мислителів. Втім, ця «хвороба» є природною після того як культурологія (як і всі гуманітарні науки загалом) були позбавлені можливості вільно спілкуватися зі своїми колегами за кордоном й долучатися до кращих надбань світової наукової думки. Зараз маємо протилежну тенденцію: по суті теоретична частина більшості підручників з культурології є більш менш вдалим переказом головних концепцій культури або колекцією цитат великих мислителів про культуру. Вибір та розташування цих цитат залежить від міри компетентності або смаку авторів. Фактично, незважаючи на певний «культурологічний бум» в Україні не склалося жодної сумлінної та оригінальної концепції культури, жодної власної культурологічної школи, хоча є накопичення величезного емпіричного матеріалу та цікаві доробки окремих українських вчених.

«Концептовіт» є симптомом того, що культурологія переживає понад більш-менш «нормальний» процес своєї інституалізації як науки. Як і більшість наук, вона народилася у лоні філософії та після понад більш-менш тривалого терміну утробного розвитку відокремлюється від своєї матері-філософії та виходить на шлях самостійного життя (як це, приміром, сталося не настільки давно з її трохи більше старшої родичкою – психологією). З появою культурології на світ як самостійної науки виникає і посилюється тенденція до інтеграції наукового знання про культуру. Якщо в другому десятилітті XXІ сторіччя цей процес успішно завершиться, то, швидше за все, культурологія стане комплексную гуманітарную наукою, що синтезує й систематизує під єдиним кутом зору дані цих наук та будує теорії різного рівня на базі зібраного цих науках матеріалу й своїх власних емпіричних досліджень.

«Концептовіт», тобто надмірна захопленість концептами культури замість самої культури є хворобою зростання, «дитячою хворобою» такої молодої науки як культурологія. Шляхи її лікування – в подальшому розвитку культурологічний студій в Україні, який дасть можливість народження таких концептів культури, що б відповідали сучасним культурним реаліям, створення на їх основі фундаментальних культурологічних концепцій.

Напрям І"Фундаментальна культурологія" Секція 2. Культурологія в системі гуманітарних дисциплін

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:26:52 GMT

Напрям І "Фундаментальна культурологія"

Секція 2. Культурологія в системі гуманітарних дисциплін

Напрям І"Фундаментальна культурологія" Секція 2. Культурологія в системі гуманітарних дисциплін

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:25:56 GMT

Напрям І"Фундаментальна культурологія"

Секція 2. Культурологія в системі гуманітарних дисциплін

«Этнофутуризм как феномен культуры»

fon_G — Sat, 20 Nov 2010 21:24:38 GMT

Уколова Марина Сергеевна

доцент кафедры культурологии и мировой художественной культуры ГОУ ВПО «Чувашский государственный педагогический университет им. И.Я. Яковлева» (Чебоксары)

«Этнофутуризм как феномен культуры»

Культурологическое изучение проблем современного состояния этносов становится сегодня все более актуальным. Интегративный характер социально-гуманитарной науки способствует целостному осмыслению многогранных явлений этнокультуры. Значение культурологической разработки феномена финно-угорской и тюркской культур – этнофутуризма – нельзя переоценить. Именно комплексное культурологическое исследование весьма продуктивно и адекватно сложной природе самого предмета изучения.

Привычным стало понимание этнофутуризма как художественного явления конца ХХ – начала XXI вв., представляющего собой литературно-художественное направление (К. Юлле, В.Л. Шибанов) или как творческого метода, базирующегося на совмещении традиции и новации (Э.М. Колчева). В связи с этим столь же обыденным стало исключительно искусствоведческое толкование данного феномена. На наш взгляд, этнофутуризм следует видеть шире – как специфическое идейно-мировоззренческое образование, основанное на принципе борьбы и единства противоположных начал – этноархаики и новаций информационного общества. Соответственно, при изучении данного явления необходимо использовать инструментарий культурологии, позволяющий представить онтологические, динамические и морфологические особенности этнофутуризма.

Мы полагаем, этнофутуризм представляет собой сложную и целостную мировоззренческую систему, комплекс идей и способов освоения многообразной действительности современными этнофорами, оказавшимися в ситуации культурного кризиса, вызванного распадом советской системы и модернизационными процессами, связанными с западным влиянием. Данное мировоззрение находит проявление в ряде конкретных форм: идеологии, повседневности и искусстве.

Этнофутуризм, возникший в период с конца 1980-х – начала 1990-х гг. и бытующий по сей день, в социально-психологическом плане возникает как способ «психологической защиты» и адекватной реакции финно-угров и тюрков на неустойчивость и хаосообразные процессы действительности. На начало 1990-х гг. приходится общее чувство дискомфорта и незащищенности, социально-групповой дезинтеграции, разобщенности. В этих условиях этнофутуризм выступает, с одной стороны, как способ адаптации к условиям конкретно-социального и культурного кризиса, а с другой – как ответ на процессы глобализации и унификации.

Гносеологическими предпосылками особенностей этнофутуризма можно считать природу человеческого мышления, которому свойственны с одной стороны – адекватность отражения действительности, а с другой – способность к конструированию реальности, пересозданию с помощью фантазии, воображения. Кроме того, в акте познания как сиюминутном образе настоящего нередко присутствует прошлое (апперцепция, память, припоминание и т.п.), а также цели, идеалы и проекты как образы будущего. В этом случае этнофутуризм не продукт простого познания реального мира, но сложный комплекс из познания и припоминания, саморефлексии и устремленности в будущее. Такие общегносеологические принципы как объективность и познаваемость, адекватность отражения и творческая активность субъекта проявляют себя и в мировоззрении этнофутуризма, при этом в ситуации кризиса культуры в нем как способе осмысления мира усиливается активный, субъективно-ценностный, этнолокальный или традиционно-этнический моменты познания.

Как мировоззрение этнофутуризм родственен постмодернистскому мировоззрению благодаря таким свойствам, как парадоксальность, плюралистичность, интертекстуальность, представление о мире как о тексте, игровое начало, неомифологизация и другие. Этнофутуризм выстраивает новую мифологию, но если постмодернистское мифотворчество – пессимистическое, с элементами эсхатологии, то этнофутуристический миф – оптимистичный, с верой в прогресс и возможность гармонии между «своим», консервативным и «чужим», инновационным. Вероятно, такая тональность этнофутуризма объясняется развитием в период перехода от постмодернизма к постпостмодернизму, которому присущи новый гуманизм, бережное отношениям к традициям и этноархаике, «воскрешение субъекта».

Как особая идейно-мировоззренческая система этнофутуризм объективируется в различных формах, наиболее выразительными из которых являются идеология, повседневная культура и искусство.

На уровне идеологии этнофутуризм, реализующийся особенно активно в 1990-е гг., обладает чертами «новой» мифологии. Она во многом сознательно сконструирована этнической элитой из таких идей, как например, обретение «метафизической родины» или «подлинной истории», о чем свидетельствуют первые выступления этнофутуристов в Тарту, а позднее – по всем финно-угорским и тюркским республикам России. В начале 2000-х гг. на доминирующее место идеологии в объективации этнофутуристического мировоззрения заступает обыденно-повседневная культура. На таких уровнях обыденной повседневности, как реальная макро- (например, городская) и микросреда (пространство вещей и артефактов), как гиперреальная среда (масс-медийное пространство, Интернет) этнофутуризм обнаруживает важнейшие свойства, сближающие его с постмодернизмом: интертекстуальность, текстовую природу, ризоморфность, парадоксальность и оксюморонность, мифологическо-иррациональное начало, ацентричность и плюралистичность, нелегитимность, «всеядность», принцип игры и другое. Наиболее адекватными для репрезентации данных субстанциональных свойств являются городское пространство и Интернет. Особенно следует выделить варианты праздничной реализации этнофутуризма. Это авангардные этнонациональные проекты, перформансы, национальные тематические праздники, фестивали и конкурсы, эстрадные формы проявления этнофутуризма. Главными качествами этнофутуристической праздничной культуры, которая в своих видах весьма специфична, можно считать событийность, интерактивность, акционность, интертекстуальность, непарадигмальность, ризоморфность, нелегитимность, воздействие на бессознательное, массовый характер и другое. Все перечисленные качества сближают этнофутуризм с постмодернизмом.

Наконец, третья форма объективации этнофутуризма – художественная культура – представляет собой амбивалентное смысловое пространство, в котором реализуется синтез «идеи» и «акта». Именно это гармоничное сочетание обуславливает широкое бытование художественно-эстетического этнофутуризма как в начале 1990-х, так и на современном этапе. Важно, что художественный этнофутуризм обладает такими свойствами, как парадоксальность, интертекстуальность, цитатность, ризоморфность, игровое начало и другое. Важно, что художественные произведения этнофутуризма представляют собой особое смысловое пространство. В них, например, особо организовано время, представляющее собой парадоксальное смешение прошлого – настоящего – будущего (схождение времен). Особыми характеристиками обладает в этнофутуризме Слово.

Таким образом, этнофутуризм, с точки зрения культурологии, представляет собой сложное идейно-мировоззренческое явление современной культуры финно-угорских и тюркских этносов, детерминированное рядом социально-исторических, гносеологических и социально-психологических факторов, основанное на диалектическом взаимодействии противоположных начал (этноархаики и новаций информационной культуры). Этнофутуризм существует как минимум в двух онтологических статусах: во-первых, как мировоззренческая система, во-вторых, в конкретно-предметных формах культуры – идеологии, повседневной и художественной культуре.