Сучасний етап розвитку науки характеризується
вельми інтенсивною міждисциплінарною комунікацією, яка передбачає використання
певних понять, спільних для різних наук, особливого роду кооперацію. Тут, як
вважається, маємо справу і з
перенесенням когнітивних схем з однієї науки в іншу, і з співпрацею різних
дисциплін при вирішенні конкретних складних проблем. Міждисциплінарна
комунікація все більше набуває характеру взаємного обміну методами та пізнавальним схемами між різними
науками та науковими дисциплінами.
Проте самий зміст проблеми міждисциплінарної
комунікації, на нашу думку, варто занурити у серйозний і, відповідно, глибокий
соціально-історичний контекст, звернення до якого дає можливість побачити "підводні
камені” цього процесу, його об’єктивну суперечливість. Насамперед варто
здійснити теоретичну рефлексію на самий процес дисциплінаризації науки, який,
своєю чергою, зумовлений ситуацією інституалізації суспільних сосунків як
виявом феномену відчуження. Як відомо, відчуження у своїх розвинених формах
пов’язане із розподілом праці (у смислі розщеплення повноти діяльності),
уреченням суспільних стосунків, коли продукти людської діяльності і саме
діяльність уречнюються (рос. – овещняются)
постають у речовній (рос. – вещной) формі. Як вважає Н. В. Гусєва, "інституалізація
виступає організаційною формою, у котрій предмет діяльності постає у вигляді
самостійної структури, що існує сама по собі. При цьому структурування, як
правило, здійснюється не стільки з орієнтацією на логіку розвитку цього
предмету, скільки на логіку його зовнішньої представленості [1, c. 159]”. Компенсаторні функції соціальних інститутів як провідників, трансляторів
культури реалізуються насамперед і головним чином у вигляді інформації про ті
чи інші культурні процеси, але самі соціальні інститути на своєю сутністю, за
своїм поняттям не є тією формою здійснення соціального зв’язку, котра у свою
чергу є виразом культури, що розуміється як єдність суб’єктного буття людини [1,
c. 171].
За умов інституалізації суспільних стосунків відбувається істотна
трансформація наукового знання. Інституалізація "переводить наукове знання з розряду предметно-фіксованих форм, що
підсумовують процес наукового дослідження, у розряд готових інформаційних конструкцій, що існують для використання у
відповідності до цілей, які визначаються потребами існуючих соціумних структур
[1, c. 199]”. Трансформоване у цьому плані
наукове знання набуває дисциплінарної форми.
У контексті відчуження наукове знання набуває речовної форми свого існування: за умов атомізації індивідів та
індивідуального способу буття, панування партикулярних цілей та приватних
інтересів упредметнені форми перетворюються у самостійні речовні структури, що
функціонують поруч з іншими речовними формами.
Дисциплінарна форма науки не потребує змістовного
розпредмечення; у ній процес становлення і розвитку наукового знання
представлений як опис певних зовнішніх характеристик. А тому структура
дисциплінарної форми наукового знання повною мірою підкорена логіці можливого
його використання у самих
різноманітних, заданих контекстах, а також у співпідпорядкованості з іншими
дисциплінами і речовними формами існування суспільного життя. Ось таким чином
відносити використання, які є
іманентними для відчуженої соціальності, проникають у науку, способи її
організації та міждисциплінарної взаємодії. Таким чином наука "довершує
знелюднення людських стосунків” (К. Маркс). Дисциплінарна форма знання, на
думку Н. В. Гусєвої, є певною мірою вгасанням культури, відтворенням форм і
умов цього вгасання [1, с. 200], оскільки сама дисциплінарна форма організації
знання передбачає не процес його розпредметнення, а у певному смислі
маніпулювання готовими взірцями, інформаційними кліше тощо.
Міждисциплінарні дослідження за таких умов
постають спробою стимулювати продуктивність функціонування дисциплінарної форми
наукового знання, проте у такому контексті міждисциплінарна комунікація
виходить лише на рівень виявлення абстрактно-загального: замість аналізу
сутнісних, реально-змістових, конкретно-всезагальних зв’язків досліджуваної
реальності предметом розгляду і взаємного обміну ("запозичення”) стають повторювальні, однакові риси, які зовнішньо фіксуються. Замість
змістовного категоріального аналізу (коли категорії доводяться до поняття, до
власне теоретичного розуміння, а поняття беруться у категоріальних вимірах)
категорії з інших дисциплін просто беруться у готовому вигляді, у формі,
придатній для простого нерефлексивного використання.
Отже, розчленованість суспільних зв’язків, їх
атомізація так чи інакше моделюється і станом наукового знання. Таке
моделювання зумовлене тією необхідністю, яка задана умовами відчуженого
суспільного життя, необхідністю роздробленого людського існування. І тоді
функціонування наукового змісту підпорядковується логіці передачі,
інформаційного обміну, викладу готового знання, обміну когнітивними схемами та
ін. Тут варто чітко розпізнавати спеціалізацію та професіоналізацію як
історично-культурні феномени. За Г. С. Батищевим, спеціалізація є попредметним
розподілом діяльності: ми займаємося різними предметами, але у своїй діяльності
здійснюємо усю повноту людських сутнісних сил. Професіоналізація, навпаки, є
розщепленням мінімуму повноти діяльності, розщепленням самої людини, порушенням
цілісності, звуженням і радикальним збідненням людських здатностей, у тому
числі – пізнавальних (або редукцією всіх здатностей лише до когнітивних). Друге
розщеплення призводить до "професійного
кретинізму” (К. Маркс), а
міждисциплінарна комунікація набуває рис відверто маніпулятивної активності.
Починає панувати логіка емпіризму, яка, як зазначав Е. В. Ільєнков, веде до
орієнтації мислення не на процес, а на стан; підсумком пізнавальної діяльності
тут виступає фіксація абстрактно-загальних визначень об’єкта ("чинників”, "факторів”),
придатних хіба що для потреб класифікації й для утилітарно-практичного
використання.. Це є тип мислення інженера-конструктора, який організовує готові
деталі у деяку систему і на людей такий інженер-конструктор дивиться так само
природно як на деталі, що входять до створюваної ним конструкції. Іманентна
логіка елементів, деталей, матеріалу – нецікаві, оскільки непотрібні.
Якщо йдеться про культурологію як теоретичну дисципліну, науку, до прагне стати "рефлексивною
теорією” (Ф. Т. Михайлов), – то тут варто взяти до уваги, що міждисциплінарна
комунікація у сучасному її вигляді є оберненою
формою дійсно наукового спілкування,
спілкування людей у горизонті науково-теоретичного знання. Теоретичний діалог
як діалог теорій, що не просто "позичають” взаємно ті чи інші готові схеми,
концепти, методи, а збагачують одне
одну глибиною теоретичного аналізу,
передбачає поза-корисливе ставлення як до наукового знання, так і до логіки
його розгортання в межах сусідньої теоретичної сфери. Культурологія повинна не просто позичати у філософії (до речі, якої
саме? якого напряму? якої школи?) поняття й категорії, а сама занурюватися у
своє метафізичне підґрунтя, залучаючи гранично серйозний потенціал класичної та
посткласичної філософії. Лише тоді міждисциплінарна комунікація перестане
нагадувати перестукування морзянкою крізь стіни камер-одиночок.
1. Гусева Н. В. Культура. Цивилизация.
Образование: Социально-философский анализ оснований развития человека в
контексте цивилизации и культуры / Н. В. Гусева. – М. : Экспертинформ, 1992. –
285 с.
