Корнійчук Юлія Юріївна,

аспірант ІІ року навчання (кафедра культурології)

Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Київ

Напрям І. Форми та зміст академічної інституалізації.

Екуменічний рух, як влучно зауважив український дослідник М. Маринович, став своєрідною "візитною карткою" християнства у ХХ ст. Попри значну історію та титанічні зусилля ідеологів руху, екуменізм і досі не дістав однозначного визначення та трактування як серед його учасників, так і серед зовнішніх дослідників.

До певної міри класичним у християнстві є розуміння екуменічного руху як виключно християнських ініціатив, метою яких є досягнення єдності Святої Церкви, а отже, і всіх християн що нею окормлюються. В процесі розвитку екуменічного руху ці дві тези дістали різний ступінь підтримки серед широкого спектру християнських конфесій. Це суттєво ускладнило досягнення християнської єдності, адже в цьому випадку по суті подвоїлося саме розуміння єдності. Виникло два основних на сьогодні напрямки розуміння екуменізму: догматичний (єдність Святої Церкви, її таїнств і догм) та соціальний (єдність християн).

В рамках цих двох течій і відбувається дослідження екуменічного руху у ХХ ст. (власне, аналогічний стан речей спостерігаємо і в перше десятиліття ХХІ-го ст.).

Фактично першими повними та всебічними дослідженнями екуменічного руху стали роботи представників російського зарубіжжя, значна частина якого була об’єднана навколо Православного богословського інституту св. Сергія (Париж, Франція). Інститут мав колосальний інтелектуальний потенціал та поєднував у своїх викладацьких рядах видатних церковних та світських діячів того часу: С. Булгакова, М. Арсєньєва, М. Афанасьєва, М. Бердяєва, Г. Флоровського, С. Франка, , М. Зернова, А. Карташова… Характерною особливістю позиції означених дослідників стала їх безпосередня включеність в екуменічні процеси того часу, що наклало суттєвий відбиток на їх сприйняття та розуміння екуменізму. В працях цих дослідників було здійснено богословське обґрунтування екуменічного руху, розроблено новий підхід до православної еклезіології (євхаристична еклезіологія М. Афанасьєва), обґрунтовано необхідність догматичного розвитку церкви (концепція "живої традиції") та нерозривності догматичної і соціальної складової християнської єдності.

Ідеї та напрацювання мислителів продовжили жити та були розвинуті в працях ряду сучасних християнських мислителів та церковних діячів: О. Шмемана, І. Мейєндорфа, І. Зізіуласа. Причому цей досвід і досі не дістав належної оцінки та ще не є повною мірою прочитаним. Яскравим прикладом є так звана "євхаристична еклезіологія" М. Афанасьєва, що сьогодні активно розвивається митрополитом Пергамським Іоаном (Зізіуласом). Її схожість з "теологією співпричастя" католицького кардинала Ганса Урса фон Бальтазара та значення для православно-католицького діалогу сьогодні тільки починає оцінюватися.

Інший підхід спостерігаємо в радянському релігієзнавстві, де активне дослідження екуменічного руху розпочинається з другої половини ХХ ст. Перш за все, вивчення екуменічної проблематики тут відбувається в контексті дослідження проблеми модернізації православної релігії, боротьби Православ’я з секулярними тенденціями суспільства. Цій темі присвячені дослідження таких науковців: М. С. Гордієнко, Ю. В. Крянєв, М. П. Новіков, М. М. Копаніца, Ю. А. Калінін, М. П. Красніков. В роботах означених авторів екуменізм розглядається як ознака кризи релігії та форма протидії секуляризації суспільства. Основний акцент при цьому припадає на дослідження так званого "горизонтального" богослов’я, "секулярної теології" та "секулярної місіології". Такий підхід значною мірою залишав поза увагою власне теологічну проблематику та витоки руху, однак, цікавим є той факт, що сьогодні, попри критику упередженості радянських досліджень, православні екуменісти з сумом констатують значні секулярні тенденції всередині сучасних екуменічних організацій та висловлюють побоювання щодо перетворення Всесвітньої ради Церков у структуру аналогічну ООН.

Екуменічна проблематика не залишилася поза увагою українських релігієзнавців. Магістральним напрямком дослідження вітчизняних релігієзнавців є проблеми самобутності українського православ’я, православно-католицького та міжправославного діалогу, проблема унії. В контексті дослідження специфіки українського православ’я українські науковці виділяють та обґрунтовують феномен "українського екуменізму", що розглядається як "спосіб мирного співжиття християнських церков".

Варто зауважити, що сьогодні існують і більш широкі концепції екуменізму: починаючи від аврамістичного екуменізму (єдність релігій аврамістичної традиції: юдаїзм, християнство, іслам) до "посттрадиційного" або "обновленського" екуменізму (діалог між різними типами цивілізацій через пошук раціоналізації та універсалізації моралі) Г. Кюнга. Вони мають своїх прихильників, однак їх релігійна легітимність є дискусійною.

Отже, екуменічний рух, як інституалізований рух за єдність християнських церков починає розвиватися з початком ХХ ст. Протягом цього ж століття було вироблено основні підходи до розуміння самого руху: догматичний та соціальний, що представлені у вітчизняній релігієзнавчій думці.