Шевчук Дмитро Михайлович

кандидат філософських наук, старший викладач кафедри культурології та філософії Національного університету «Острозька академія»

«Культурна критика і проблема осмислення сучасних феноменів культури»

Сучасна культурологія здійснює пошуки нових методологічних принципів та підходів до осмислення культурних феноменів. Одним із засобів цього є культурна критика як загальна методологічна настанова та налаштування по відношенню до актуальних процесів, що мають місце в культурі. Крім того, культурна критика – це не просто спосіб осмислення культури, але й часто виявлення її зв’язок із політикою. В цьому сенсі культурна критика набуває характеру «проявлення» прихованих маніпулятивних технологій здійснення влади чи впливу ідеологій на культурну діяльність. Найбільш розвинутими та значимими на сьогодні є постмарксистська, постструктуралістська, психоаналітична, феміністична, постколоніальна критики культури. Їхнім результатом є не лише нові розуміння культури, але й певні культурні та політичні проекти, спрямовані на емансипацію індивіда, знищення негативних наслідків утвердження тих чи інших культурних технологій.

«Культурна критика» є доволі багатозначним терміном. В англо-американській традиції цим терміном позначають фактично будь-які дискусії, які пов’язані зі сферою культури (наприклад, варіантом культурної критики буде літературна критика чи міркування стосовно моди тощо). В німецькій традиції культурна критика стосується виявлення негативних явищ в культурі, пояснення причин її своєрідної кризи.

В рамках сучасної культурології можемо виокремити своєрідний критичний дискурс, в рамках якого здійснюється послідовна критика культури. В рамках цього дискурсу культура розуміється як джерело певних небезпек і загроз, наприклад, дискримінації індивідів. Цей дискурс може по-своєму розумітися та бути представленим в різних концепціях.

Слід звернути увагу на те, що критичне налаштування є, загалом, продуктом Просвітництва, саме з цього періоду філософію починає характеризувати домінування критичної рефлексії над систематичною. Цей критичний характер філософії набуває апогею в постмодернізмі із його деконструкцією попередньої філософської традиції, оскільки вважається, що та володіє хибними положеннями. При цьому зауважимо, що власне в домінуванні критичної рефлексії багато хто з філософів вбачає занепад культури, оскільки критична думка починає переважати над творчістю.

Тим не менше, саме на основі критики здійснюється методологічне обґрунтування культурології як науки, зрештою, як будь-якої науки. Це сягає кантівської філософії. Під критикою Кант розумів точне вияснення пізнавальної здібності або душевної сили, до якої звертається кожна галузь філософії, а також критика є дослідженням меж, далі яких не може простягатися компетенція  теоретичного і практичного розуму. Крім того, критика як засіб окреслення меж пізнання у Канта сягає давньої філософської ідеї, яку чітко артикулював Сократ – я знаю, що я нічого не знаю. А відтак, критика складає суть як філософії, так і науки. Кантівські три «Критики» мали продовження, зокрема, у «критиці історичного розуму» В. Дільтея та «критиці інструментального розуму» М. Горкгаймера, що, у свою чергу, мало важливе значення для розвитку методології гуманітарного знання загалом та культурології зокрема.

Серед найбільш яскравих прикладів сучасної культурної критики можемо згадати критики європейського раціоналізму, критика просвітницького універсалізму та ін. Відтак, народжується цілий ряд критичних підходів до культури, як, скажімо, неомарксистське та постмарксистське розуміння культурної реальності (критика ідеології та концепція гегемонії в культурі), постколоніальна критика культури, феміністична критика, постструктуралістська тощо.

Загалом, культурна критика становить важливий засіб дослідження культури в рамках сучасної культурології. Критичне налаштування сприяє здійсненню рефлексії та саморефлексії, а також дозволяє розробляти нові методологічні підходи для дослідження тих чи ін. культурних феноменів. Культурна критика виявляє зв’язок між культурою та політикою, а відтак окреслює межі культурологічного дослідження, обґрунтовуючи його раціональність та науковість.