З кінця минулого
сторіччя й дотепер в українській гуманітаристиці відбувається своєрідний
культурологічний бум. Колишні фахівці з наукового комунізму, історики КПРС,
викладачі української мови та літератури й навіть знавці окультних містерій та
східних єдиноборств: всі як один виявилися спеціалістами нововідкритої науки,
яка за правилами сучасного «новоязу» отримала пишну назву «культурологія».
Щоправда, й до того часу існували в колишньому СРСР певні дослідження культури,
але знаходилися вони, як правило, на узбіччях інших наук (історії, філософії,
соціології тощо) та й проводилися вони в межах «прокрустового ложа»
марксистського розуміння культури.
На зміну монополізму
марксистської парадигми (в межах якої, проте, раніше існували відмінності
трактуванні культури) прийшло неозоре розмаїття підходів до дослідження
культури. Загальнотеоретична проблематика культурології почала займати важливе
місце в різних часописах та збірниках статей. Один за одним почали видаватися
колишні колись під забороною твори українських мислителів й переклади культурологічних
праць відомих іноземних авторів. Проводяться чисельні конференції та симпозіуми,
присвячені обговоренню філософсько-теоретичних проблем культури. З'явилося
безліч підручників та навчальних посібників з культурології. Культурологія,
якій навіть не було місця у складі наук згідно ВАКівській класифікації, швидко
перетворилася одну з основних царин гуманітарного знання, а обсяг наукової і
навчальної літератури, виданій за кілька років, мало не перевищив усе, що було
опубліковано в цій галузі раніше в Радянському Союзі.
Настільки бурхливий злет
культурологічної думки України пояснюється, головним чином, двома причинами.
Перша має загальний характер й пов'язана з соціально-політичними змінами в
нашій державі. Ці зміни не тільки глибоко торкнулися змісту поняття «культура»,
а й призвели до того, що розмови про культуру набули незвичайної популярності.
Вони велися повсюдно – в засобах масової інформації, й в транспортної тисняві,
на засіданнях Верховної Ради, на різного штибу мітингах... Усі казали, що про
«занепад» культури й необхідність її «відродження». І хоча далі розмов справа практично
майже не просувалася – фінансова підтримка розвитку культури залишалася вкрай
недостатньою, тим не менше сформована ситуація створила сприятливі умови для
теоретичної розробки проблем культури й забезпечила їй свого роду «наукову
моду». Друга, більш часткова причина, що є по суті наслідком першої, але вона
мала більш безпосередній та тому особливо вагомий вплив на розвиток
культурологічною думки. В українських вишах починаючи з 1990 року викладається
так звана «Теорія та історія культури», а з 2003-го навчальну дисципліну під
назвою вже «Культурологія» введено як базову в перелік обов´язкових предметів,
що вивчаються у вищих навчальних закладах Власне кажучи, саме ця обставина й
визначила оформлення нашій країні культурології як особливої науки. Навіть саме
слово «культурологія» набуло популярності саме в цьому зв'язку. За радянських
часів воно викликало можновладців підозру, оскільки вважалося, їм позначається
«буржуазна наука».
Проблеми культурології, як вже
вказувалося, розглядалися в межах наукових досліджень, що мали назву «теорія та
історія культури» (або навпаки: «історія та теорія культури»). Під цими назвою
спочатку в гуманітарних, а потім і в технічних вузах стали з'являтися й
навчальні курси. Вони мали, головним чином, історичну спрямованість й значною
були схожі на курси історії мистецтва. Щоправда, теоретичних проблем культури
певною мірою порушувалися в навчальному курсі марксистською філософії (розділі «Історичний
матеріалізм»). Але зміни у викладанні філософії призвели до того, і такий
розгляд цих проблем перестало бути обов'язковим, і в багатьох випадках вони в
курсах філософії взагалі не розкривалися. В умовах, що склалися, стало доцільним
замість навчального предмета під назвою «Історія і теорія культури» запровадити
дисципліну «Культурологія». На цьому тлі (й в значною у зв'язку з потребами
викладання) на передній план висунулися філософські питання культурології,
розв'язання яких визначає побудову зміст її як наукової та навчальної
дисципліни. Розробка їх продовжувала традиції радянських часів, зокрема так
званої діяльнісної концепції культури, що була домінуючою в колишній
філософській доктрині. Спроби вийти з неї призводили ще до більшої заплутаності
у визначенні предмету нової науки.
Невизначеність проблематики
культурології особливо дуже позначається на зміст підручників з цієї
дисципліни. Попри небачене колись їх багатство розмаїття, вони схожі один на
одного тим, що, як правило, питання теоретичного характеру стосуються лише дуже
побіжно й неглибоко, а основне місце відводять викладу – з необхідності теж
вкрай побіжному й неглибокому – історії культури. А позаяк теоретична сторона
справи залишається нерозробленою, то в виборі матеріалу для характеристики
культури різних епох і народів панує повне «свавілля». Про яку логіку курсу
культурології можна говорити, якщо, наприклад, декларується діяльнісне
розуміння культури, а історичний виклад зводиться майже цілком до розповіді про
мистецтва, релігії та етнічні звичаї... Новим, проте, стало те, що українські
культурологи остаточно подолали ізоляціоністську позицію, що протиставляла
марксистську концепцію культури всім іншим, стали інтенсивно використовувати
ідеї закордонних шкіл і напрямів культурологічною думки.
Але на шляху засвоєння
величезного та найрізноманітного спадку того, що на Заході називають «cultural
studies» молоду науку спіткає нова хвороба, яку ми назвемо «концептовіт».
«Вірус» цієї хвороби занесений у культурологію лінгвістами, що долучилися до
створення цієї науки. Слово «концептовіт» власне також їх винахід. Симптоми
«хвороби» такі: місце об'єктів і ситуацій предметного світу (реалій), які
номінуються мовними знаками та є їх денотатами, все більше займають уваги
ментальні (розумові) сутності, котрі відображають прямо чи опосередковано ці
реалії; замість реалій культури досліджуються концепції про культуру; місце
власного дослідження культурних феноменів займають розвідки з культурологічних
студій різних західних мислителів. Втім, ця «хвороба» є природною після того як
культурологія (як і всі гуманітарні науки загалом) були позбавлені можливості
вільно спілкуватися зі своїми колегами за кордоном й долучатися до кращих
надбань світової наукової думки. Зараз маємо протилежну тенденцію: по суті
теоретична частина більшості підручників з культурології є більш менш вдалим
переказом головних концепцій культури або колекцією цитат великих мислителів
про культуру. Вибір та розташування цих цитат залежить від міри компетентності
або смаку авторів. Фактично, незважаючи на певний «культурологічний бум» в
Україні не склалося жодної сумлінної та оригінальної концепції культури, жодної
власної культурологічної школи, хоча є накопичення величезного емпіричного
матеріалу та цікаві доробки окремих українських вчених.
«Концептовіт» є симптомом того,
що культурологія переживає понад більш-менш «нормальний» процес своєї
інституалізації як науки. Як і більшість наук, вона народилася у лоні філософії
та після понад більш-менш тривалого терміну утробного розвитку відокремлюється
від своєї матері-філософії та виходить на шлях самостійного життя (як це,
приміром, сталося не настільки давно з її трохи більше старшої родичкою –
психологією). З появою культурології на світ як самостійної науки виникає і
посилюється тенденція до інтеграції наукового знання про культуру. Якщо в
другому десятилітті XXІ сторіччя цей процес успішно завершиться, то, швидше за
все, культурологія стане комплексную гуманітарную наукою, що синтезує й систематизує
під єдиним кутом зору дані цих наук та будує теорії різного рівня на базі
зібраного цих науках матеріалу й своїх власних емпіричних досліджень.
«Концептовіт», тобто надмірна
захопленість концептами культури замість самої культури є хворобою зростання,
«дитячою хворобою» такої молодої науки як культурологія. Шляхи її лікування – в
подальшому розвитку культурологічний студій в Україні, який дасть можливість
народження таких концептів культури, що б відповідали сучасним культурним
реаліям, створення на їх основі фундаментальних культурологічних концепцій.
