Возняк Степан Володимрович
аспірант
кафедри філософії Національного університету «Львівська політехніка», (Львів)
«Філософсько-педагогічний
та культурологічний смисл концепту Мартіна Гайдеґґера "давати вчитися”»
Вчитель – це той, хто дає вчитися. - Ніби, тавтологія, з іншого боку, парадокс. Проте
гайдеґґерівські ідеї саме через свою парадоксальність містять у собі вражаючу
простоту і ясність, оскільки одразу ж звертають нас і занурюють у суть самої
справи.
Ми звикли казати, що вчитель, особливо – добрий
вчитель це той, хто дає знання, міцні
знання. Так і оцінюємо: цей – дає знання, а той – не дає. І не тільки ми, але й
різноманітні контролюючі інстанції. На противагу такому представленню Мартін
Гайдеґґер визначає покликання вчителя – давати
вчитися: «Вчити ще трудніше, ніж
вчитися. Це, мабуть, знають; проте осмислюють це рідко. Чому учити трудніше,
ніж учитися? Не тому, що вчитель повинен володіти більшою сумою знань і весь
час тримати їх напоготові. Учити трудніше, ніж учитися, тому, що учити означає:
давати вчитися. Справжній вчитель нічому іншому і не дає вчитися, окрім учитися
навчанню. Тому часто його дії також викликають враження, що у нього, власне,
нічому не вчаться, якщо під «вчитися» раптом розуміють тепер тільки постачання
корисними відомостями. Учитель попереду учнів єдино у тому, що йому потрібно
вчитися ще набагато більше, ніж їм, а саме: даванню-вчитися. Вчитель повинен
бути здатним на те, щоб стати більшою мірою тим, кого навчають, ніж його учні.
Вчитель набагато менше впевнений у своїй справі, ніж будь-хто з учнів у своїй
[1, с. 101]».
Філософсько-педагогічний
смисл цієї ідеї М. Гайдеґґера, на нашу думку, полягає у радикальному
переосмисленні сутності навчання. Вчитель – не той, хто транслює чи ретранслює
певну інформацію, а той, хто вводить себе
разом із своїми учнями у певну ситуацію, в істотності котрої її учасники
здатні побачити, почути, вчутися у присутність неприхованого, істини як такої, αλήθεια. «Вчитися означає: приводити наші справи і вчинки у
відповідність з тим, що приносить нам кожна зустріч з істотним. Щоб таке
приношення стало для нас можливим, ми маємо вирушити в путь [1, с. 39].»
Зауважимо: вчитися – не значить певним чином
поповнювати багаж знань, озброюватись корисною для подальшого життя
інформацією, а вирушати в путь, протягом якого наші справи і вчинки (тобто усе наше єство, а не просто свідомість,
інтелект) приводяться у відповідність. З
чим? – А з тим, що до нас «у тому чи
іншому випадку звернене по істині [1, с. 35]». Тобто, приводити себе у
відповідність не просто з чимось зовнішнім, покладеним перед нами, а з таким
чимось дивним, загадковим, що мало того, якось звернене до нас, звертається
до нас, але ще й здійснює це «по істині», за своєю істиною. – Саме так звертатися до нас може лише не що інше, як культура і тільки культура, живе і найвище уособлення (індивідуація) якої є особистість іншого. А
це вже – власне культурологічний, як на наш погляд, смисл гайдеґґерівського
концепту «давити вчитися». Греки не «переживали» творіння свого мистецтва, а
«дозволяли собі перебувати у присутності їх явленого сяяння [1, с. 44]». Отже,
сутність мистецтва вчити – вести себе та своїх учнів на той шлях, до
врешті-решт, нарешті можна дозволити собі перебувати у присутності явленного
сяяння витворів людського духу. А це значить – йти назустріч, бути готовим до
зустрічі «з істотним», щоб, власне, зустрітися із самим собою.
