Павлова Алла Казимирівна

кандидат філологічних наук, доцент Національного університету державної податкової служби Украйни (м. Ірпінь)

Тріада «життя – смерть – життя» у співанці-хроніці структурно розглядається як «теза – антитеза – синтез». У ній яскраво відображено боротьбу двох ворожих сил, котрі проявляються у своїй якісній визначеності. Протиборство Добра і Зла, Долі і Смерті виступає способом єдино можливого здійснення еволюції розвитку. Без дії дилеми не було б можливості ствердження перемагаючої життєвої творчої сили, яка є втіленням безкінечності людського Буття

    У найновішому виданні «Великого тлумачного словника української мови» трагічне визначається як «категорія, що характеризує нерозривний на даному етапі суспільно-історичний конфлікт, який супроводжується стражданнями, втратами, навіть загибеллю людей». Трагічна смерть – «смерть, що настала через нещасний випадок [2, с. 1467]».                    Сучасна естетика здебільшого розглядає трагічне з точки зору вирішення питання взаємозв’язку прекрасного і потворного. Трагічне − це зображення загибелі героя у боротьбі із ворожими силами, які стоять в опозиції до прекрасного.

Власне кажучи, трагічне у мистецтві − це площина взаємовідносин життя та смерті, людини та світу, людини та людства взагалі. Насамперед глибокою сутністю трагедії є шлях до пізнання безсмертя та розкриття одвічного питання: в чому ж сутність людського буття? Це питання породжує інші: в чому сутність людського життя заради інших людей та людства? [1, с. 31]. Перетин двох ключових елементів – реального та ідеального, їх протистояння часто закінчується поразкою останнього, що й призводить до трагічних завершень.

Життя – одвічна боротьба протилежностей. Особистість не задовольняють передумови, закладені одвічною сутністю. Людина прагне будь-яким чином досягти своєї мети, щось змінити, а пошук ідеалів нерідко закінчується крахом. Часто у трагічному фіналі об’єктно-суб’єктних відносин буває винним і сам суб’єкт. Якщо культура вбачає певний спосіб пошуків сенсу, то смерть у порівнянні з такими категоріями, як краса, свобода, любов є тим, до чого цей сенс прирівнюється. Сучасні філософи стверджують, що смерть є природним, субстанційно-позакультурним феноменом [3, с. 18].

Трагічний конфлікт у співанці-хроніці часто співвідноситься з матеріальною нерівністю. У пісні «Ой кує ми зозулечка вілинула в вишню» йдеться про вбивство Андрія Угринця односельцем Семеном. Останній не погребував одягом убитого і з’явився у ньому під час весілля. Одягти чужий одяг – перебрати чужу силу, а весільний – чужу долю, тобто втрутитися в одвічний Божий порядок, а винуватця за це має бути скарано [7, с. 230].

Смерть є своєрідним містком, який поєднує людський світ зі світом невідомим, божественним, що втілює цілісність і повноту; своєрідний перехід до істинного буття; вона сприяє особливому процесу реставрації людини із первинної гріховної сутності до сутності справжньої. Антрополог В. Несмєлов писав: «Смерть є не незавершенням виконаної справи людського життя, а звичайним перериванням життя <…> і людині стає достеменно зрозуміло, що пустопорожність не смерть, а, власне, його наявне життя [5, с. 501]».

Убивство людини, за християнським віровченням, – тяжкий гріх, який позбавлює і життя, і його сутності. Смерть потребує осягнення людиною справжніх цінностей. У співанці-хроніці про Андрія Угринця очевидці подій здивовані і вважають, що першопричиною трагедії стала дивна натура Семена [7, с. 234].

Злочин заради наживи зображено у співанці-хроніці «Та слухайте люде добрі, що си наробило» зі збірки «Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича». Сюжет розкриває вбивство Іватрюками з метою викрадення коней молодого Бідочі за намовою старого Ковалюка. Пияцтво та розваги Іватрюків «трималися» на крадіжках  [4, с. 155].

Епізод здійснення злочину – основний у творі. Загальнолюдські інваріантні моделі поведінки детерміновані біологічною сутністю людини. У багатьох випадках вони проявляються роздвоєнням мислення, усвідомленням своїх вчинків. У зображенні вбивць проступає трагічне, оскільки виявляється хибність шляху, обраного в стані емоційної напруги. Реальне сприйняття дійсності приходить після вибуху негативних емоцій, які стають наріжним каменем трагічної ситуації: вбивши Бідочу, який намагався боронити від злодіїв коней, Іватрюки жахаються свого вчинку і проявляють жалість до убитого ними  [4, с. 155].           

У співанці-хроніці трагічне вимагає виняткового стану особистості та її особливих відносин із суспільством. Філософське наповнення трагедії героя передбачає сутність його характеру, збіг виняткових обставин. Основна концепція людини дає можливість поставити в залежність від неї змістовне наповнення трагічного. Від Платона і до сучасної філософської думки дилема «смерть – філософія» наявна повсякчас. О. Шопенгауер у праці «Світ як воля та уявлення» зазначає: «Смерть – справжній геній або Мусаґет філософії <…> Навряд чи люди взагалі філософствували, якби не було смерті [6, с. 477]».

У піснях цього жанру розгортання трагічного конфлікту – постійне напруження, яке виникає завдяки безпосередній деталізації усіх обставин смерті героя. Сам конфлікт безкомпромісний. У світлі моральності відкриваються потаємні риси душі людини. Смерть викликає настільки потужні духовні переживання, що призводить людину до глибокого внутрішнього переосмислення усього життя.

Список використаних джерел

1.             Борев Ю. О трагическом. – М.: Советский писатель, 1961. – 392 с.

2.             Великий тлумачний словник української мови. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

3.             Великовский С. И. Культура как полагание смысла // Одиссей. Человек в истории. – М.: Наука, 1989. – Вып. 1. – С. 17 – 20.

4.             Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича / Вступна стаття О. С. Романця. – К.: Музична Україна, 1968. – 222 с.

5.             Несмелов В. Наука о человеке. – Казань: Центр. Типография, 1905. – Т. 1: Опыт психологической истории и критики основных вопросов жизни. – 438 с.

6.             Шопенгауэр А. Мир как воля и представление // Сочинения в 4-х томах. – М.: Наука. – Т. 2. – 669 с.

7.             Шухевич В. Гуцульщина. Матеріали до українсько-руської етнології. – Л.: Наукове товариство імені Шевченка, 1902. – Ч. 3. – Т. 5. – 256 с.