Ангелова Ангеліна Олегівна

викладач кафедри театрознавства КНУТКіТ ім. І. Карпенко-Карого

Напрям І. Форми та зміст академічної інституалізації

– Форми та види інтелектуальної традиції

Прогресуюче старіння західного суспільства, яке безпосередньо торкається і академічної спільноти, робить актуальним дослідження проблеми старості як філогенетичної категорії. Антропологічне старіння, на відміну від його демографічного різновиду, що з кількісно-статистичних позицій констатує збільшення долі людей пізнього та похилого віку в соціумі, передбачає врахування якісних змін суспільного буття, дослідження певної «історичної втомленості» людства. Осмислення цього явища в релігійно-філософській традиції носить ознаки певної міфологізації, оскільки неодмінно супроводжується есхатологічними мотивами і часто підкріплюється як раціональними, так і ірраціональними аргументами: виснаження людської природи як наслідок та продовження збідніння природи в цілому (генетичне виродження, зріст спадкової патології, виникнення нових хвороб тощо); погіршення духовно-морального стану суспільства; диспропорція між цивілізаційним, техніко-технологічним та культурним, смислоутворюючим розвитком людства; втрата примата особистісного та підміна прагнення до творчої роботи старечою допитливістю, захопленням сплітками та видовищами та багато інших (М. Я. Данилевський, А. Тойнбі, К. М. Леонтьєв, В. С. Соловйов).

З іншого боку, беззаперечним є факт, що старість, як соціальний інститут, втратила більшість культурних позицій, притаманних їй в минулі історичні епохи. Архетипічна потреба старіючої людини до вчителювання не задовольняється, оскільки учнівство в сучасному гіперінформованому світі означає критичне ставлення та відбір джерел інформації, в перелік яких індивідуальний досвід старої людини не входить. Таким чином, виникає гострий соціокультурний конфлікт: старше покоління хоче передати свій досвід та знання, молодше його відкидає. Така ситуація викликає певну кількість цивілізаційних проблем, зокрема незадоволення інтенції наставництва у людей похилого віку, виникнення у старшого покоління комплексу неповноцінності, звуження каналу міжпоколінної трансляції культури. Мала вірогідність скорого вирішення цих протиріч в свою чергу посилюють міфологеми руйнації основ універсуму та кінця світу, які в філогенетичному масштабі корелюються зі старечим страхом очікування смерті.

Есхатологічним настроям в суспільстві протистоять релігійно-міфологічні новоутворення, яскравим прикладом яких постає концепція трансгуманізму. Не зважаючи на заявлене позитивістське підґрунтя, ця течія фактично набуває характеру неорелігії, оскільки передбачає віру в можливість подолання людського старіння й смерті техногенними методами та демонструє прадавнє бажання отримати безграничну владу над світом та життям, характерне для багатьох релігійно-міфологічних систем. Від початкових ідей, проголошених його засновниками (Дж. Холдейн, Р. Еттінгер, Есфандіарі), і до сьогоденних досліджень, трансгуманізм демонструє творчі ремінісценції архаїчного міфу, виражені у багатьох міфоконцептах, наприклад: транслюдина – індивідуум, який активно самовдосконалюється з метою перетворитися на постлюдину; постлюдина – розумна істота, модифікована до такого ступеня, що втрачає біологічні ознаки людини; надрозум – розум, що якісно перевершує можливості людського мозку; віртуальна реальність, нейроінтерфейс, завантаження тощо.

Покладаючись не на надприродні сили, а на раціональне мислення і науково-технічний прогрес, трансгуманізм прагне перемогти смерть та старіння за рахунок розвитку таких дослідницьких напрямків, як нанотехнології, клонування, кріоніка, генна інженерія, генна терапія тощо. Разом з вирішенням багатьох інших гуманітарних проблем сучасності, послідовники цієї концепції прагнуть спростити застарілий механізм міжпоколінної трансляції культури за рахунок створення штучного інтелекту та комп’ютерного накопичення й обробки інформації, а також позбавити людство негараздів демографічного та антропологічного старіння.

Водночас трансгуманісти признають, що нерозумне використання новітніх технологій можуть спричинити безліч гуманітарних та техногенних проблем, оскільки існує вірогідність зашкодити людям і навколишньому середовищу. Зокрема, постає гостре питання чи є позитивним те, що людина намагається подовжити молодість до невизначених термінів та отримати право самому вирішувати коли помирати і чи помирати взагалі; чи не стане наслідком вічної молодості втрата мудрості, яка відкривається лише в старечому віці в умовах абстрагування розуму від одряхління організму; чи не призведе знищення старіння та смерті до катастрофічного перенаселення планети та просторового ущільнення життєдіяльності людини тощо. Отже, декларуючи вирішення одних, пов’язаних з проблемами старості і старіння, глобальних протиріч, трансгуманізм провокує небезпеку виникнення інших.

Таким чином, на зміну поширеним в сучасній культурі геронтофобії та есхатологічним очікуванням нові футурологічні концепції, зокрема трансгуманізм, пропонують низку міфологем, які лише згладжують гостроту ситуації демографічного та антропологічного старіння, змальовуючи оптимістичні перспективи для людства. При цьому саму старість, яка є такою ж природно-фундаментальною проблемою, як народження, життя та смерть, намагаються усунути на периферію суспільної свідомості. В світлі вищезазначених тенденцій наразі перед гуманітарною наукою актуалізується завдання подальшого усвідомлення специфічної соціокультурної ніші старості, яке було б дійсно науковою альтернативою сучасній релігійній міфології та створювало б гідне підґрунтя для міжпоколінної трансмісії інтелектуальних традицій.