Більченко Євгенія Віталіївна

доцент кафедри культурології Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (Київ)

Предметом нашого дослідження є дві форми духовної діяльності суб’єкта, які традиційно протиставлялися одне одому як альтернативні: філософія як теоретична рефлексія над межовими умоглядними питаннями буття – і поезія як образно-асоціативне, чуттєве переживання буттєвих частковостей та емпіричних митей існування. Філософія і поезія вважалися такими, що функціонують за протилежними законами: філософія – за законами логічного аналізу, відповідно до якого на основі індуктивно-дедуктивних умовиводів за певним принципом вибудовується система знань, поезія – за законами творчої уяви, що забезпечує емоційне засвоєння життєсвіту, його відтворення в образно-символічному ключі та вираження у формі поетичного тексту з притаманними йому алюзіями, метафорами, асоціативними рядами за схожістю, грою звуку і смислу тощо. Крім того, суттєва відмінність філософії від поезії виражається у тому, що філософія першопочатково має елітарно-езотеричний характер, вона спрямована на вузьке коло фахівців, читачів або слухачів. Поезія натомість, незважаючи на свій максимально інтимний, особистісний умонастрій, будучи звернена до кожного окремого індивіда, через нього апелює до людства в цілому, що виводить її з кабінетного стилю життя на «майдан», у масове публічне середовище.

Звідси – принципова відмінність, так би мовити, «ментальностей» філософа і поета, які орієнтується на різні шкали цінностей, що нерідко виражається у взаємному іронізуванні при спілкуванні представників академічного і богемного середовища, різній семантиці поведінки, стилю мовлення, моделей одягу тощо. Особливо складна з точки зору проблеми культурної ідентифікації суб’єкта ситуація утворюється, якщо ці два альтернативні ціннісно-смислові спектри – парадигма філософії і парадигма поезії – сходяться у межах внутрішнього світу однієї особистості, яка є одночасно і філософом, і поетом. Така людина, переживаючи тягар подвійної інкультурації у різних соціальних групах, може піддатися певній маргіналізації,зазнавши дезінтеграції в одній (або одночасно в обох) із цих груп, відіграючи роль Чужого серед «своїх».

Саме на грунті діалогу-конфлікту філософії і поезії переживає становлення один із нових, мало досліджених і надзвичайно цікавих напрямів культурологічного аналізу: мова йде про культурфілософське осмислення поезії як світоглядного феномену, що, не менш точно, ніж філософія, здатний транслювати (і продукувати) смисли буття людства (К.Г. Юнг, Г. Гадамер, Р. Барт, М. Гайдеггер, Ю. Крістєва, Ж. Дерріда, М.М. Бахтін, С.С. Аверінцев, Ю.М. Лотман, В.С. Біблер). Відповідно до висловленого вище, метою даного дослідження є спроба пом’якшити антиномію «філософ – поет» через пошук спільних рис філософії та поезії, які можна виявити на основі культурологічного аналізу даної парадигматики. Методологічною основою культурологічного аналізу є синтезовані стратегії феноменологічного, діалогічного та герменевтичного підходів, відповідно до яких ми пропонуємо розглядати безпосередню даність буття філософа і поета, їх Dasein (термін М. Гайдеггера),  у співвідношенні із феноменальною предметною дійсністю та смисловою дійсністю тексту, який є одночасно дискурсом діалогічної комунікації автора і читача як Я та Іншого.

Компаративний аналіз філософії і поезії дозволяє нам виокремити, як мінімум, п’ять їх спільних рис, що дозволяє антиномічне протиставлення філософа і поета змінити на формулу гармонійної доповнюваності і збалансованості внутрішнього світу кожної людини. Серед таких рис зазначимо наступні:

1.                  Суб’єктивно-особистісний, індивідуалістичний характер творчості. Філософія, як поезія, - заняття суто персоналістичні. Вони вимагають авторства. Суб’єкт творчості (автор) у них (на відміну від науки) – гранично уособлений та одухотворений. Він не знімається з позиції такого, що виголошує дискурс «буття вперше», пропонуючи неповторно-індивідуальну варці всезагальних універсальних смислів.

2.                  Залежність тексту (творчого продукту) від культурного контексту, включаючи історичне минуле і сучасний життєсвіту. Філософія, як і поезія (на відміну від науки) детерміновані інерціально тяглістю минулого (культурного життєсвіту). Навіть інновація         тут – це спосіб діалогу з минулим. У філософії, як і в поезії, - відсутня діахронічна технократична прогресивістська матриця, притаманна природничим, а подекуди і гуманітарним наукам.

3.                  Наявність у творчості конфлікту між суб’єктом (автором-творцем) і колективно-нормативним стандартом культури («трагедія творчості»). Амбівалентна єдність особистого і загального, культурного контексту і автора в поезії, як і у філософії, посилюють трагедію творчості – конфлікт автора з соціальним стандартом

4.                  Схильність суб’єкта творчості до подолання конфліктної ситуації через діалог – процес символізації дійсності, що втілюється у герменевтичний інтерпретації тексту – як з боку автора, так і з боку читача. Звідси – висока роль читача як співавтора у філософії і в поезії – активного зануреного інтерпретатора тексту. У поезії, як і у філософії, творчість – це феномен діалогічний, вона є втіленням інтерсуб’єктивних відносин, фігурами яких є Я (Автор), Чужий (Читач), а також Інший й Ближній, в образи яких трансформується для Автора його Читач у результаті динамічного взаємного прийняття учасників взаємодії. Поет (філософ) як суб’єкт мови стає в епіцентр символічного світоспоглядання, у процесі якого буття сприймається як герменевтичне і піддається інтерпретації («розумінню»).

5.                  Семантична автономія тексту як основа його інтерпретативно-варіативної модифікації, що передбачає вираження текстом загальних екзистенційно-смислових кодів людства (архетипи, універсалії культури). Діалог з читачем у поезії та у філософії ґрунтується на однаковій здатності, як філософського, так і поетичного тексту до семантичної автономії («конфігурації мови») – відриву від феноменальної дійсності, подолання її практичного аспекту. Текст говорить власною мовою, іманентно продукує із себе, трансформує і розвиває смисли, незалежні від автора, які інтерпретує читач. З іншого боку, семантична автономія тексту означає не повне зречення мовою буття, а навпаки: вміння ухоплювати його істотно-сутнісні риси, приховані за емпіричною чуттєвістю символічні значення. Звідси ефективність повернення онтологізованого тексту до буття, яка визначається, як у поезії, так і у філософії, трьома чинниками: герменевтична активність читача-інтерпретатора; здатність самого автора до інтерпретації ідеальних смислів буття (через символічне світоспоглядання); внутрішня іманентно притаманна текстові потенція до вираження найістотніших архетипічних рис буття: прасимволів, прапонять. Здатність філософської та поетичної мови виражати архетипи свідчить: і філософія, і поезія функціонують на рівні «внутрішньої мови» («семеми», універсального екзистенційно-смислового коду), що виконує роль Третього в діалогічних відносинах автора і читача як Я та Іншого, поєднуючи між собою слово і смисл, логос і голос, буття і мову, онтичний та онтологічний рівні існування.

Отже, у філософії і в поезії утворюється дискурс з умовних чотирьох героїв: автор, читач, текст і дійсність, які стосовно одне одного знаходяться у стані єдності і протистояння, наближення і віддалення, діалогу і монологу. Автор відривається від дійсності, творячи текст, а текст, у свою чергу, відривається від автора. Завдяки цьому відриву з’являється дискурс Читача. Читач, постать якого є результатом семантичної автономії тексту, одночасно її скасовує: він наближує текст до дійсності і тим самим «повертає» його автору. Автор також наближує текст до дійсності і читача через свою здатність до діалогічного переживання світу.