Волковський Володимир Павлович,

магістр філософії

 Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, м. Київ

Розмірковуючи над проблемами розвитку академічної інституцій у вимірі становлення наукової школи як особливої форми науки, постає потреба ретроспективного звернення до історії академічної науки в Україні, щоб оглянути досвід минулих епох розвязання тієї задачі, яка стоїть перед пострадянською наукою в Україні – а саме створення активного простору комунікації, який би уможливлював буття науки як насамперед соціального явища, грунтованого на діалозі та обміні інформацією.

Виникає проблема витворення цього простору – від питань щодо авторського права, що створює перепони для е-комунікації, до питань інституціалізації таких просторів у класичних формах типу університету. Чи може бюрократична установа, заснована на ієрархічній підпорядкованості, забезпечити філософічну рівноправну дискусію на наукову тематику? Чи не суперечить «структура» самій суті науки як філософії, як запитування про істинно суще? Чи можлива полеміка в умовах наявності поділу на «шефа» та «підлеглого»? Зрештою, як поєднати демократичність дискусії вчених із певною мірою деспотичністю навчального процесу?

У пошуках відповіді ми звернулись до спадщини Київської духовної академії, яка була витворена із КМА у 1819р. наказом царського уряду і існувала до закриття УРСР в 1919 р., що явила приклад, як в умовах радикальної залежності від репресивно-імперативної діяльності урядів була синтезована корпорація вчених, що забезпечувала як приріст наукового знання, так і дієву комунікацію учених богословів, філософів, істориків.

Діяльність КДА спрямовувалася насамперед встановленими Синодом статутами духовних шкіл, де визначалася їхня мета, напрям діяльності, форми організації. Виокремлюємо чотири епохи існування КДА згідно модифікацій статутів: «олександрівську» (1814 – 1839), «протасівську» (1839 – 1869), «ліберальну» (1869 – 1884), «консервативну» (1884 – 1906). З 1906 р. починаєтьсяч постійні спроби реформ, що зрештою обриваються війною та революцією. Не заглиблюючись у зміст реформ, можна підсумувати, що кожна із реформ висувала власну «філософію духовної освіти та богословської науки» - перша як «ерудицію», творчу освіченість і наукову діяльність «академістів», спираючись на новітню науку, друга – як утилітарну «парафіяльну практику», де теологія є надлишок, третя – знову теологія як наука є справою кожного члена клиру Церкви, четверта відкидала будь-які спроби критичного осмислення, спираючись на «оберігальницький» підхід К. Побєдоносцева. Попри радикальні мутації курсу міністерства та Синоду, базис, вкладений за «олександрівської доби» піднесення науки витворив в КДА наукову корпорацію, яка, трансформуючись в умовах нових структур, змогла уникнути надмірностей урядів і зберегти наукову школу і традицію просвіти, породити плеяду теологів імперського масштабу (І. Борисов, Д. Муретов, А. Амфітеатров, М. Булгаков, С. Малеванський, В. Екземплярський, В. Певницький та ін.), які рішуче вплинули на розвиток вітчизняної теології як науки, синтезували її парадигмальні засади у своїх догматичних системах. Дослідження вказує, що живильною силою цього товариства були його етичні засади, де ідеал богословської науки посідав чільне місце, що виявилося у полеміках щодо статусу Академій у передсоборовий період 1906-1918 рр..

Це дає змогу ствердити, що ствердження академічного товариства полягали не стільки в інституціальному вимірі, скільки в етико-ціннісному, що навіть негативні трансформації структур могли бути подолані академічним товариством, грунтованим на колегіальній свідомості ідеалу науки. І саме ціннісна трансформація змогла мінімізувати інгібіторний вплив ієрархічних систем через самообмеження ієрархії в межах Академії на честь науки та творчості.