Головна
Реєстрація
Вхід
Субота
23.09.2017
02:01
| RSS
Студентське наукове товариство Інституту філософської освіти і науки


  • Головна сторінка
  • Інформація про сайт
  • Каталог файлів
  • Каталог статей
  • Форум
  • Фотоальбоми
  • Гостьова книга
  • Зворотній зв'язок
  • ПРОЕКТ ПГК
  • Дошка оголошень
  •  
    
    Наша електронна скринька NTSA_IFON@NPU.EDU.UA
     Дневник 
    Головна » 2009 » Жовтень » 15 » Гуманітарна наука. Секція: 1.Моделі соціогуманітарного знання. Автор роботи: С.А. Хрипко
    00:30
    Гуманітарна наука. Секція: 1.Моделі соціогуманітарного знання. Автор роботи: С.А. Хрипко

    «Етнорелігійні акценти духовного буття українства в царині гуманітарного знання»

     

    Світлана Анатоліївна Хрипко, доцент кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

    Напрям: Гуманітарна наука

    Секція: Моделі соціогуманітарного знання

     

     

    Етноси... народи... нації..., „я” і „ми”,  „ми” і „вони”... ідентичність... етнокультурне коріння..., етнокультурне розмаїття,  етновідродження... В останні часи ми все частіше стинаємось з даними словами  і поняттями. Чуємо, сприймаємо (або й ні), аналізуємо, розмірковуємо, осмислюємо. Ці слова є затребуваними як на побутовому рівні, так і в політичній площині, царині науки і освіти, в сфері міждержавних реалій і прогностичних геополітичних ідеологем. Саме тому апріорність актуалізації  етнорелігійної проблематики є беззаперечною. На пострадянському науковому просторі етнокультурологія почала користуватись помітно-посиленою увагою дослідників лише в останні роки. Проте це не означає, що раніше цей міждисциплінарний загальнофілософський напрям був узагалі виключений з науково-дослідницького простору. Проблеми етнічних цінностей, їх осмислення і обґрунтування ніколи не опинялись поза людською екзистенцією, поза суспільним виміром буття. Адже будь-яка наукова школа ґрунтується на певній шкалі цінностей, (а останні завжди є явно чи побічно приховано етнічно обумовленими і детермінованими). Будь-яка філософська система в кінцевому рахунку фокусується на етнічних нюансах освітньої  парадигми запровадження чи спростування. Будь-яке філософствування закінчується проблематикою освіти та цінністю релігійно-сфокусованого, етно-національного й суспільного знання.

       Чинник етнічного та релігійного наповнення, в принципі, повинен бути присутній в будь-якому гуманітарно-сфокусованому дослідженні. Актуальність етно - сфокусованого релігієзнавчого дискурсу видається більш ніж затребуваною в просторі сучасної гуманітаристики. Адже без даного аспекту те чи інше наукове дослідження виглядає певною мірою недопрацьованим,  не довершеним тощо. Варто завжди пам’ятати, що релігійність (релігійна характерологія) кожного народу по-своєму єдина і неповторна, як "єдиними" і "неповторними" є нюанси етнокультури, відтінки феномену етноментальності та вияви етноконфесійності. Саме унікальна композиція поєднання етноментальних ознак та специфіки національного релігієвиявлення є вектором проекції тої чи іншої форми  толерантності, яка й визначає роль і місце народу та його найяскравіших представників в історії людської  цивілізації. Доречно у цьому контексті акцентувати феномен полемічної толерантності зі сфери етнічного й релігійного (специфіка змістовного наповнення, форм вияву та характеру екстраполяції на різні чинники культурного буття) є певним індикатором духовної зрілості як окремої особистості, так і окремої дискурсної епохи.

    Проблема етноментальності та її релігійних ознак є однією з стрижневих в українській історико-філософській науковій думці. Адже рівень знаності і помітності нації в історії людства прямо пропорційний рівню національної самосвідомості, яка уособлює глибинний пласт життєформуючих чинників-концентрів: природа, історія, мова, державність, культура, філософія, а особливо, релігія і духовність.     Синтез гнучкості і міцності останніх є відбитком моральної зрілості нації, що поступово й проектує феномен менталітету. Національний менталітет тільки йому належною комбінацією тих чи інших рис та проявів засвідчує, в свою чергу, іншість, єдиність, неповторність, а тому - унікальність самої нації. Спроби віднайти, пізнати, дослідити і виусобити “українську іншість”  (як етнічну так і релігійну) актуальні не тільки в періоди національного відродження, а характерні й для більш давніх часів. Проблемну історіографію можна розпочати з Нестора-літописця, що, характеризуючи праукраїнські племена, помітно відсерпанковує  життя “чужаків” (вятичів, новгородців) від “своїх” полян, яких з огляду на життя і культуру атестує якнайкраще.      Своєрідність української релігійної культури помічали й чужоземні спостерігачі, які ще з часів мандрівних вражень Геродота не раз пропонували своє бачення нашого народу та специфіки його духовності, що й подає збірка В.Січинського “Чужинці про Україну”. Безперечно, до джерелознавчого пласту досліджуваної нами проблеми належить духовна, культурна і творча спадщина нашого народу, який у царині національного фольклору чітко відмежовувався від своїх духовно-амбіційних сусідів: татар, поляків, а особливо – “московитів”. Увесь пласт української літератури та праць про неї, звичайно, теж належить до джерел нашої теми, так як самі твори є прямою ілюстрацією української душі, а їх автори - носіями національного менталітету.

       

    Сучасний вимір актуалізації духовно-ментальної проблематики взагалі і питання взаємовпливу релігійних та національних чинників, обумовлений теоретичними і практичними потребами суспільних перетворень пострадянської України. Злам стереотипів мислення й проблема пошуку духовних орієнтирів є характерною ознакою сучасної епохи. Відроджувальний процес, актуалізуючи проблему своєрідності українства, поставив на тему дня і питання самодостатності нації як такої. Самозбереження і самовиявлення українського народу завжди обумовлювала його духовність, вагомою ознакою якої традиційно була релігійна константа. Релігійність здавна пронизувала майже усі сфери життя українця, накладаючи відбиток на національну картину світосприйняття. Проте складні і суперечливі реалії ХХ ст. внесли певні корективи (не завжди позитивні) у сферу цінностей і духовних пріоритетів українського суспільства. У цьому контексті дослідження з етноментальної і духовної проблематики виступають не тільки як поступ українства до самоусвідомлення, самоутвердження і самопізнання, а й як невід'ємна складова духовно-національного відродження України загалом і становлення національної ідеї зокрема.

    Поліконфесійний характер релігійного життя в сучасній Україні, актуалізуючи питання сутності духовного відродження, резонував і проблему національної ідентичності як такої. Саме в 90-х роках, з огляду на багатовекторність кризових реалій, перед якими опинилась Україна, відбувається певна активізація досліджень з україністики, в яких активно використовується запозичений з методологічних надбань західної гуманітаристики термін «ментальність». Проте, попри зростаючу з року в рік бібліографію, відкритим лишилось питання як загальноприйнятої інтерпретації даної категорії, так і первинності у співвідношенні духовно-релігійного й ментального начала. Осмислення духовно-релігійного змісту і тенденцій розвитку україно-ментального феномену має безпосереднє відношення до суспільного розвитку України і є певним втіленням проблеми національного самопізнання, на якому ґрунтується відроджувальний процес, що доводить актуальність теми даного дослідження. Об'єктивна необхідність дослідження даної проблематики фокусується на доленосній ролі ментального феномену, адже попри те, що окремі ментальні властивості з плином історії можуть змінитися або трансформуватися, основні риси ментальна пам'ять зберігає. Саме завдяки останній існує таке явище як динаміка національної традиції, яка, попри час і простір, злети і падіння, кризи і відродження, зберігає саме вічні ментальні настанови, пристосовуючи їх у разі необхідності до вимог часу і, не перериваючи зв'язок епох і поколінь, зберігає такі домінанти духовності, як відчуття національної єдності, самобутності і гідності.

    У результаті комплексного осмислення джерел та характерних ознак української ментальності з посиленою увагою на духовно-релігійний аспект дослідження можна констатувати маргінальну суть і гармонійну взаємообумовленість україноментальних властивостей у принципі. Національні ознаки релігієвиявлення безпосередньо пов’язані з властивостями української ментальності, оскільки змістовне навантаження кожної риси проникнуте помітними ознаками релігійності, характер якої, в свою чергу, зумовив відсутність чіткої конфесійної окресленості в релігійному світогляді українців. Втрата антеїстичної складової спричинила кризу традиційної релігійності, зміст якої (кризи) є втіленням потреби духовної екології українського етносу і віддзеркаленням широкого контексту проблеми національної ідентичності як такої. Цей стрижневий висновок обґрунтовано і розвинено низкою теоретичних положень, а саме:

    – Науковий дискурс з ментальної проблематики дозволяє констатувати, що ментальність, з одного боку, є міждисциплінарним поняттям, а з іншого – полісемантичним, багатогранним, поліфункціональним явищем, що має безпосередній зв’язок з тією чи іншою людською спільнотою і віддзеркалює історичну, політичну, соціальну, етико-естетичну та духовну специфіку суспільного буття. Дуалістична природа змісту етнічної ментальності свідчить про її інтеграційну базовість по відношенню до так званих типових менталітетів. Тотожність змістовного навантаження понять українська етноментальність і українська вдача дозволяє виснувати футурологічну доречність вживання саме українського терміну. Суперечливість в інтерпретаціях категорії ментальність дає підставу для нашого дефініювання останньої як соціального феномену, що в етно-національному контексті віддзеркалює специфічний стиль світосприйняття і абсорбує тривалий процес духовного буття суспільства у більш-менш сталих геополітичних, ландшафтних, соціальних і культурних умовах. Праксеологічний зріз теми дослідження свідчить, що по відношенню до духовно-релігійної сфери національного буття першофеноменом є саме ментальність, а не навпаки. //Багатовекторна етимологія терміну доводить, на нашу думку, дискусійність проблеми принципового дефініційного розмежування даної категорії на “ментальність” і “менталітет”, а також “фактологічну значущість” присутності у науковій інформації так званого “суб’єктивного дослідницького модусу” (мається на увазі безпосередня залежність шляхів дослідження ментальності та її дефініювання  від професійної належності та духовного досвіду особи самого дослідника)//.

    – Специфіка геополітичного, ландшафтного і соціально-психологічного чинників спродукувала маргінальну суть української ментальності як цілісної системи та детермінувала в сфері класичних тенденцій національної вдачі й характерну для українського етносу схильність до релігії. Саме цим пояснюється як релігійний аспект рис національної ментальності, так і історіографічна популярність тези про глибинну релігійність українців взагалі.

    – Національна ментальність продукує характерне для кожного народу сприйняття трансцендентного, що є втіленням не просто феномену релігійності, а саме національної специфіки релігієвиявлення (оскільки кожна людина є представником того чи іншого етносу, отже – носієм і репрезентантом властивостей етноментальності). У цьому контексті українську ментальність, як “стиль світосприйняття”, і національне релігієвиявлення, як демонстрацію цього стилю, характеризує дуалізм взаємоформування. Комплексний аналіз україноментальних властивостей свідчить як про певну релігійну окресленість кожної зокрема, так і про їх внутрішню гармонійну взаємодетермінованість у цілому. Це дозволяє констатувати умовність будь-якої структурологізації ментально-релігійної взаємообумовленості.

    –У результаті осмислення загального і особливого в сфері українського релігієвиявлення виснувано, що об’єднуючою основою змісту останнього є гармонійне єднання емоційності, естетизму і народності, які окреслюють усі нюанси релігійних виявів національної духовності. З’ясовано, що Боговдячність, Богофокусація, антеїзм, схильність до сакралізації життя та кордоцентризм є висхідними і поліфункціональними властивостями релігійного пласту ментальності українців. Все це певною мірою обумовлює помітну обмеженість чіткої конфесійної окресленості в українському релігієвиявленні, відсутність фактору зверхності в культурно-національній сфері та тенденцій духовного протиставлення і чіткої духовної поляризації добра і зла в ментальному досвіді українства.

    – Релігійний конформізм і фамілізм, як характерні складові кризової ментальності, та стереотипні коментарі релігійного феномену, що походять з радянської минувшини, в практично-аксіологічному відношенні не сумісні як з традиційним виміром релігійної духовності українців так і зі змістом явища духовно-національного відродження. Домінант ідеї “незалежності від”, конфлікти на релігійному ґрунті, відсутність загальновизнаних авторитетів, перевага матеріального, а не духовного виміру життя та орієнтація на західні норми і цінності – тенденції, притаманні українській сучасності, які, віддзеркалюючи духовну кризу в українському суспільстві, втілюють широкий контекст проблеми національної ідентичності як такої.

    – Декларативна релігійність і перевага полярних тенденцій у сфері ментальної ідентифікації, що характеризують сучасне українське суспільство, є відбитком зламу усталених форм національного релігієвиявлення, яке, будучи здавна адаптованим до переважно селянського способу життя і аграрного типу культури, незворотно втрачає увесь комплекс своєї антеїстичної окресленості у виявах. Багатовекторна урбанізаційна суть постіндустріального світу не узгоджується із змістом традиційної української релігійності, що й зумовлює кризу останньої. Це виводить на тему дня проблему духовної екології українського етносу, суть якої полягає в тому, що беззастережна орієнтація на західні норми і цінності життя без урахування ментальних особливостей нації, духовного та історичного досвіду України є помилковим вибором. Реальне духовно-національне відродження України можливе при толерантному ставленні до інших цінностей за умов шанування, плекання, оновлення, усвідомлення і головне – популяризації власне українських вартостей.

    Отже беручись за осмислення будь-якої теми в просторі гуманітарного знання варто завжди враховувати потенційну присутність в її змісті етнічного, релігійного й духовного начала.

    Адже ментальність, етнічність, духовність, релігійність -  це поняття, які навіть на рівні одного лише звучання акцентують наступні ґрунтовні дієві характеристики :                           

    • зазначають ракурс “іншості”, “окремішності”, “самобутності” нації чи її суб’єкта ;
    • повязують минуле  з сучасністю і в національно - історичному контексті окреслюють прогностичні риси на майбутнє ;
    • не існуючи відірвано від своїх носіїв, феномен ментальності , (що фокусується перед усе на етнічному чиннику) несе позитивне зерно патріотичного забарвлення та національної самодостатності;
    • передбачають комплексність характеристик і їх всеохоплюючу  взаємодію, що спонукає до пошуку інформації чи принаймні до роздумів про своє національне коріння, джерела духовності, місце в історії тощо.

     Саме тому теми менталітету, етнічного й релігійного фокусу уваги  й  були вилучені з інформативних джерел в колоніальні періоди історії України і заблокована для наукового дослідження в радянський період.

    Зникаючи разом із нацією, ментальність, таким чином, засвідчує себе як життєдайне і кордоцентричне ядро окремо взятого етносу, адже вона не може залишитись лише в концепції як релігія, в пам’ятках культури як духовність, в історичній інформації як зниклі нації і народи. Отже, менталітет – це вічний шанс життєдайності,  котрий є у нації навіть попри дієву політику геноциду, офіційне невизнання чи заборону, є до тих пір, поки  не “запускається” механізм  самознищення,  що унаочнює національне самобуття і самозневагу.      Звертаючись до людської екзистенції, і не маючи можливості існувати штучно, відокремлено від людини чи людської спільноти, ментальність, тим не менш, є більш комплексним і всеосяжним феноменом оскільки:

    • виявляється в реальних фактах і абстрактній мрії;
    •  поєднує буквальне і образне;
    •  є генетичною пам'яттю і гіпотетичними планами на майбутнє;
    •  абсорбує пристосуванські традиції, що унебезпечують націю в часи лихоліття з одночасною наявністю прихованих резервів динамічної розбудови і відродження;
    •  акцентує увагу на психології, характерології, моралі, свідомості, культурі, духовності, самобутності етичного і естетичного начала, мовних особливостях, історичних колізіях, що в комплексі дає життя і визначає долю нації та кожного її представника особисто.

         Таким чином, менталітет-це все що (інформація), як (інтонація і мовна досконалість) і чому (історичні обставини) нація говорить про себе і "все", "що", "як" і "чому" говорять про націю інші. Унікальність феномену ментальності - в синтезі відомого і невідомого, знаного і гіпотетичного, дієвого і чуттєво- емоційного, минулого і майбутнього, що так чи інакше виявляється в кожній миті національного буття, не зважаючи на бажаність чи небажаність та недоречність цих проявів. Адже складність процесу національно-духовного відродження, окрім актуалізації проблеми екології українського етносу, виявила й кризу традиційної релігійності українців, оскільки остання втрачає свій антеїстичний зміст. Цьому є цілком об’єктивні причини і чинники, які диктує дух часу. Проте вимоги постіндустріального світу не повинні зводити нанівець традиційну культуру й духовність нації. Шанування, оновлення й популяризація українських вартостей є головними складовими реального національно-відроджувального процесу.

    Безсумнівно - реальний шанс на духовну велич України фокусується в освітянських закладах, а особливо в предметах гуманітарного циклу. Професійно подана україноцентрична інформація – це відродження забутого, переосмислення духовних уроків минулого, відновлення традиційного, формування майбутнього, окреслення і модулювання інтелектуального і духовного рівня поколінь, за якими майбутнє України. Інформація дає поштовх до думки, остання – до дії. Синтез думки і дії (національно-орієнтованих, але виважених і толерантних) – це імпульс і складова духовного відродження. Шлях дієвої інформації – це реальне джерело національної самосвідомості і єдності, життєдайний модус духовного відродження і доленосна складова величі майбутньої України. Відроджувальний процес може творитись через злам, кризу, переосмислення, але ніколи не ґрунтується на запереченні. Чим більше заперечувальної і жорстоко-критичної інформації оточує людину і має доступ до її єства, тим менше вірогідності, що добро, краса, милосердя, співчуття зможуть увійти в життя соціуму.

         Акцентуємо - відтворення і вдосконалення духовно-релігійних виявів менталітету, як і сам багатогранний процес духовного відродження України, повинні будуватись не на критиці, ганьбі та шельмуванні пройдених періодів духовного лихоліття, а на переосмисленні духовних уроків минулого заради вінчування і збагачення виявів гуманістично-духовного ядра національної ментальності в ім’я істинного відродження України і її чільного місця у всесвітній історії Людства. 

     

     

    Аннотация

    Статья посвящена проблеме исследования взаимосвязи и взаимообумовленности этнического и духовно- религиозного контекста в ментальной культуре украинского народа. Основное внимание сфокусировано на ценностный вектор проблемного исследования.

     

    The article deals with the problem of interconnected and intercaused research of ethical, religious and spiritual context in the Ukrainian mental culture. The main attention is focused on the values accent of problematic research.

     

     

    Переглядів: 669 | Додав: San-Antonio | Рейтинг: 5.0/2
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]

    Форма входу

    Календар
    «  Жовтень 2009  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031

    Друзі сайту

    Copyright MyCorp © 2017
    Сайт управляється системою uCoz