Холодний вечір пізньої осені – час повернення додому. У вщент забитому вагоні громадського транспорту я – частина буденного столичного пейзажу: втомлені обличчя, важкий шум металевої машини, випадкові зустрічі байдужих одне одному поглядів. Гармонію придушеного настрою ось уже кілька хвилин порушують емоційні голоси двох молодих студентів. Мимоволі прислухаюся до теми їхньої бесіди. Мова йде про нещодавню смерть Стіва Джобса, засновника компанії «Apple», та про значення його діяльності для розвитку суспільства. Я щиро вражений їх ентузіазмом, та з бурхливої течії моїх думок раптом випливає наболіле питання: «А чи викликала б такий самий глобальний резонанс у сучасному соціумі смерть одного з відомих філософів? Чи дискутували б щодо значення його праць втомлені люди у вагоні метро?». Подумки відповідаю на власне питання: «Навряд…». Логічним наслідком стали більш узагальнені запитання: «Навіщо ти взагалі зараз потрібна, філософія? В нашу еру ти не конкурент сенсорним мобільним телефонам та портативним планшетним комп’ютерам. Чому і для чого я щодня приходжу на заняття аби вивчати твою історію?». Роздуми нахлинули непомітно.

Ми живемо в епоху стирання гуманітарних кордонів. Філософія давно уже не окрема галузь людського знання, вона активно просочується в мистецтво та науку, відкриваючи нову сторінку інтелектуального розвитку, в контексті якої знання, емоції, почуття, віра не заперечують одне одного, а є одним, взаємодоповнюючим цілим. Насолоджуючись творами сучасного мистецтва, ми застосовуємо квінтесенцію нашого людського єства, сприймаючи шедевр не лише на естетичному, але й на інтелектуальному та емоційному рівнях. У нас визріває надія на те, що з сучасної епохи, нарешті починає формуватись гармонія гуманітарної культури.

З усім оптимізмом та вірою у світле майбутнє людства, я маю право стверджувати, що філософія ніколи до кінця не вирішувала ті питання, які перед нею стояли, ба навпаки – лише примножувала їх. Ідейний хаос та логічний порядок, що протистоять одне одному, саме на фронті їх зіткнення і народжується краса філософської думки, мислення на грані людських можливостей. Подібно до далекого горизонту, межа нашого розуму постійно вислизає від нас, як би швидко ми до неї не поспішали. З таких думок народжується розуміння, що будь-яке пізнання направлене на саму людину, її свідомість. Кумедно, але насправді, ми не пізнаємо світ, ми розширюємо себе до меж світу. Це твердження прояснює мені необхідність філософії у науці та мистецтві, як специфічних способах розуміння дійсності.

Так, людству загалом ніколи не була потрібна філософія, але сама філософія без людства неможлива. Мета усього різноманіття філософських наук у ХХІ столітті – встигати, постійно наздоганяти сліпий прогрес, немов жінка, що прагне вберегти та виховати сина-бешкетника. Потрібно вірити у святість людства, як заповідав нам відомий німецький класик, адже мати в цілому живе заради дитини.

Суб’єктивне значення філософії на світанку третього тисячоліття відкривається переді мною, коли прокидаючись після сну, бачу світ, якому я належу, проте він мені не належить; бачу інших людей, про яких я можу знати лише те, що вони схожі на мене, але не є мною. Для мене прояснюється самотня свідомість людини: шматок глини серед мільярдів пластикових копій, позбавлений форми світом бодріярівських симулякрів. Невже цій матерії ніколи не стати витвором мистецтва?

З часів Паскаля дещо змінилося, над людиною висить не лише склепіння світобудови, відтепер з усіх сторін на неї давлять бетонні стіни тотального соціуму, тиск яких підсилюється могутнім впливом його гіпнотичних творінь. Особистість, яка філософує, не лише розуміє своє скрутне становище, але й має силу встояти під шаленим пресом сучасної епохи, якої вона не вибирала.

Ледь не щотижня від представників різних професій я чую одне і теж шаблонне питання: «Ким ти станеш після закінчення філософського відділення?» Моя відповідь проста: «Можливо, я нарешті стану собою». Багатьох бентежить така відповідь, дехто посміхається, проте все ж, на секунду, я відчуваю, що доторкнувся до живого нерву їхньої свідомості. Проблема протистояння власного «Я» та зовнішнього світу – загальнолюдська та глибоко індивідуальна водночас, в ХХІ столітті вона стоїть особливо гостро. Філософія – це наш порятунок, резервація свободи свідомості, в рамках якої ми торжествуємо над світом декорацій, системою споживання та псевдовибору.

Заглянути за куліси вистави, що відбувається перед нашими очима – для цього потрібно піднятися на сцену, стати учасниками глобального дійства. Людина констататор смислів, а не жалюгідний диспетчер феноменів. Знаменитий вислів Шекспіра неактуальний: більшість із нас ніколи не були акторами.