Маржановська Ю.Ю

Інститут філософської освіти і науки,

І курс, спеціальність «філософія (психологія)»

Науковий керівник: Доцент кафедри психології Темрук О.В.

       ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ДОВІРИ ДО СЕБЕ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

Надзвичайно важливу роль для ефективної взаємодії із навколишнім середовищем, встановлення міжособистісних стосунків між людьми відіграє довіра. Для дружніх, сімейних, трудових відносин тощо довіра є фундаментом, без якого неможливе подальше продуктивне налагодження стосунків. Особливо важливою є здатність довіряти та викликати довіру в юнацькому віці, зважаючи на те, що віднаходження свого місця у житті, довірливе спілкування з батьками, значущими дорослими, інтимно-особистісне спілкування з ровесниками (дружба, кохання) визначають особистісне, майбутнє професійне становлення юнака. Перші кроки в доросле життя вимагають підтримки оточуючих, їх порад, настанов. А сприйняти та засвоїти їх можна лише з допомогою довіри.

У психолого-педагогічній літературі проблема довіри представлена роботами таких науковців як (Е. Аронсон, М. Бубер, Е. Гідденс, М. Лума, Д. Майерс, А. Г. Маслоу, Е. Пратканіс, К. Р. Роджерс, А. Селігмен, Е. Фромм, Ф. Фукуяма, Р . Чалдини, Р. Б. Шо, П. Штомпка, Е. Еріксон В. П. Зінченко, І. А. Ільїн, В. В. Козлов, Б.З . Мільнер, Б. А. Рутковський, Т. П. Скрипкіна) та  ін. Довіра довгий час не виділялася в якості самостійного психологічного явища. Так, наприклад, прибічники психоаналізу залишали довіру без уваги, розглядаючи її в контексті біологічного. Першим, хто відійшов від цієї практики, був А.Адлер, якій стверджував, що джерелом неврозів є невміння бути щирими з іншими людьми, довіряти їм та, в першу чергу, довіряти собі. На думку С. Джурарда, психічно здорова особистість, здатна до саморозкриття, повинна довіряти хоча б одній близькій людині. Відкриваючись іншому, людина вчиться встановлювати контакт зі своїм реальним «Я» і тим самим набуває можливість керувати собою. Сучасні психоаналітики, такі як Д.Бразерс, ставлять довіру в центр психоаналітики, вважаючи, що найсуттєвішим для людини є вміння довіряти іншим і лише це є гарантією того, що інші будуть довіряти вам. Представники гештальттерапії  та екзистенційно-гуманістичної психології вказують на тісний взаємозв’язок довіри до себе та здатності довіряти іншим. Основоположником онтопсихології італійським психологом А.Менегетті довіра до самого себе названа терміном «мудрість організму». Онтопсихологи вбачають в умінні довіряти самому собі шлях до розвитку особистості та власної незалежності. Загалом основними аспектами довіри, які розглядаються у психологічній науці, є довіра до себе, довіра до інших, довіра до світу як базова установка особистості.

Довіра, як зазначає Т. П. Скрипкіна [2], - це здатність людини наділяти явища та об’єкти навколишнього світу, а також інших людей, їхні та свої можливі майбутні дії властивостями безпечності, надійності та ситуативної корисності, значущості. Наділення об’єктів навколишнього світу вищеназваними властивостями до акту взаємодії перетворює довіру на  фундаментальну умову цієї взаємодії.

Довіра дозволяє людині активно взаємодіяти з новими людьми, незнайомими та малознайомими об’єктами навколишнього середовища. Довіра, з одного боку, пов’язана із ризиком, а з другого, - потребує перевірки досвідом. Тому довіра, першочергово виникаючи у суб’єктивному, внутрішньому світі людини як переживання або певне ставлення, може проявлятися лише в активності людини. Акт взаємодії слугує перевіркою існуючого рівня довіри, і в залежності від досвіду, який отримується, постійно коригується людиною.

Одним із аспектів довіри, як вищезазначалося, є довіра до себе, яка у психологічній науці розглядається як рефлективний суб’єктивний феномен особистості, що надає людині можливість зайняти певну ціннісну позицію стосовно самого себе, до світу, та є основою побудови власної життєвої стратегії. За даними психологічних досліджень, людина, яка довіряє собі, - це людина відносно незалежна, орієнтована на досягнення, позитивно себе сприймає, ставиться до себе, своєї суб’єктності як до цінності; вміє враховувати минулий досвід та співвідносити його зі своїми планами на майбутнє. Водночас, оптимальний рівень довіри до себе є як основою довіри до інших та до світу, так і показником цілісності, зрілості особистості [1], [2].

Аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчує недостатнє вивчення проблеми довіри, зокрема особливостей розвитку довіри до себе в  юнацькому віці.

Метою нашого дослідження стало вивчення довіри до себе у юнацькому віці. Для реалізації цієї мети ми використали «Рефлексивний опитувальник рівня довіри до себе» Т. П. Скрипкіної [2]. В опитуванні прийняли участь студенти НПУ імені М.П.Драгоманова різних спеціальностей. Досліджуваним пропонувалося дати відповідь на запитання «В якій мірі я довіряю собі у кожній із зазначених сфер життєдіяльності?» згідно зі шкалою: повністю довіряю, майже довіряю, частково довіряю, майже не довіряю, повністю не довіряю.

Аналіз отриманих даних виявив, що лише незначна кількість досліджуваних виявляє повну довіру до себе відповідно зазначених сфер життєдіяльності. Зокрема, у навчальній діяльності – 5,7%, вирішенні побутових проблем – 2,9%, умінні будувати взаємостосунки з близькими людьми – 17,1%, умінні будувати взаємостосунки у сім’ї – 20%, умінні будувати взаємостосунки з дітьми – 14,3%, умінні будувати взаємостосунки з батьками – 11,4%, умінні подобатись представникам протилежної статі – 2,9%, умінні проводити цікаво дозвілля – 11,4% досліджуваних.  Таким чином, більшість юнаків та дівчат виявляє недовіру до себе згідно вищезазначених сфер життєдіяльності, а саме у таких значущих, як взаємостосунки з близькими людьми (82,9%), здатності подобатися представникам протилежної статі (97,1%). А стосовно інтелектуальної діяльності усі досліджувані (100%) не виявляють повної довіри до себе.

Отримані результати дослідження не можуть бути задовільними та вказують на необхідність обґрунтування та розробки програми з розвитку довіри до себе у юнацькому віці.

Список використаних джерел

1.                Девід В. Джонсон. Соціальна психологія. – К. : «КМ Академія», 2000. – 288 с.

2.                Скрипкина Т.П. Психология доверия. – М. : Академия, 2000. – 264 с.