Головна
Реєстрація
Вхід
Вівторок
25.07.2017
04:30
| RSS
Студентське наукове товариство Інституту філософської освіти і науки


  • Головна сторінка
  • Інформація про сайт
  • Каталог файлів
  • Каталог статей
  • Форум
  • Фотоальбоми
  • Гостьова книга
  • Зворотній зв'язок
  • ПРОЕКТ ПГК
  • Дошка оголошень
  •  
    
    Наша електронна скринька NTSA_IFON@NPU.EDU.UA
     Дневник 
    Головна » 2010 » Листопад » 15 » «УКРАЇНСЬКА ІКОНА XV – XVI СТОЛІТЬ ЯК ПРОЯВ КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»
    21:55
    «УКРАЇНСЬКА ІКОНА XV – XVI СТОЛІТЬ ЯК ПРОЯВ КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»
    Матицин Олексій Ігорович
    аспірант філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ (Україна)

    «УКРАЇНСЬКА ІКОНА XVXVI СТОЛІТЬ ЯК ПРОЯВ КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

    Поняття "культурна ідентичність швидко поширюється в сучасних дослідницьких дискурсах. Це зумовлено насамперед тим, що ми живемо в мультикультурному світі де поступово стираються межі між представниками різних рас, народів та культур. Питання чіткого співвідношення людини з її духовним та культурним корінням стоїть як ніколи гостро. З огляду на це - все більшої ролі набуває завдання аналізу та вивчення тих чинників в культурі народу, що мають чітке національне забарвлення та безпосередньо асоціюються з цією культурою. Одним з таких чинників в культурі України є - українська ікона. На прикладі ікони ми можемо чітко розглянути процес богословсько - естетичного та ідеологічного розвитку та оформлення процесу культурної та релігійної ідентичності українського народу. Внаслідок обмеженого об’єму даної роботи розглянемо лише період  XVXVI століть як час, коли самобутні риси в українському іконописі стають найбільш виразними.

    Українська ікона – унікальне явище в контексті не тільки загальнонаціональної культури, але й культури світової. Її витоки беруть свій початок у візантійському мистецтві та надалі, збагачуючись впливами західноєвропейського мистецтва, українська ікона знаходить власний особливий стиль. Перша половина XVI століття це період поступового згасання візантійської традиції в українському іконописі, поширеної і творчо засвоєної від часу прийняття християнства. Ікономалярство другої половини XVI століття генетично повязане з усім попереднім розвитком його історії, водночас у ньому зявились нові прикмети властиві для західної мистецької  традиції, орієнтація на яку активізувалася у наступному столітті.   Хоча і  в попередніх століттях українські іконописці творили свій національний варіант ікони, його особливості саме від середини  XVI століття стали вимальовуватись так яскраво, як ніколи рашіше. Іконопис XVXVI століть становить один з найсамобутніших пластів національної культури, тісно повязаної з суспільно-істричними процесами своєї доби, ідейні спрямування якої виразно проектуються на наш час, чим і мотивується всезростаюча зацікавленість культурно-мистецькою спадщиною тієї епохи. Процес зміни стилю  відбувався у  всіх видах тогочасного мистецтва. Однак, з усієї мистецької спадщини власне іконопис, з огляду на специфіку його призначення та виражальних можливостей, дає змогу найкраще простежити закономірності та особливості цього процесу

    Українська культура XIV - XV cтоліть адаптує і творчо осмислює стилістичні ознаки палеологівського ренесансу, розвиваючи його тенденції у поєднанні з місцевими традиціями. Культурні контакти із Візантією та південним словянством дають поштовх не тільки для стилістичних, але й для філософських пошуків, які найвиразніше виявлялися у цей період саме в іконографії. Ісихастське бачення краси через світло, зокрема світло Фавору, божественні енергії, мало особливе значення для ікони XIV - XV століть. Великие значення для формування та розвитку іконографії XVXVI століть мали трактати естетичного, духового та полемічного спрямування. Слід вказати на вплив Діонісія Ареопагіта, Іоанна Дамаскіна, Феодора Студита, Григорія Палами та інших видатних теологів твори яких являють собою богословсько – естетичне підгрунтя візантійського іконопису. Їхні богословсько - естетичні концепції повною мірою відобразились і в українській іконі. Отці церкви стверджували, що малярський образ є рівним наративному тексту, тобто заміняє неписьменним книги (Василій Великий) і йому властива комеморативна функція, бо "образ є нагадування" про події священної історії і веде людину до наслідування святого життя. Наголошувалося, що релігійні зображення виконують декоративну функцію - прикрашають храм і своєю специфічною красою та доступністю вигідно відрізняються від словесних образів, часто висуваючись на перший план. Підкреслювалося, що такі образи приносять духовну насолоду. Виділялися і релігійно-сакральні функції культових зображень: анагогічна (образ веде до первообразу) і гносеологічна (образ поєднує видиму і невидиму природу і дозволяє людині стати причетною до ноуменального рівня речей). В іконі ми шануємо не матерію, а того, хто на ній зображений, тобто первообраз, архетип.

    Літературна традиція Київської Русі увібравши в себе вікові надбання християнської літературної спадщини надає їм нового, самобутнього забарвлення. Фундаментальні понятта християнської культури (такі як поняття образу та символу) отримують подальший розвиток у літературі Київської Русі  та україни. Література XVXVI століть спрямована перш за все на ствердження православної віри, на аргументацію її переваг над католицизмом. Не останню роль у цьому протистоянні відіграє православна іконописна традиція. Особливо слід відзначити твори українських гуманістів в яких вони розробляють питання образу, символу, естетики божественої та земної краси, що згодом стануть однією з причин тих змін, яких зазнає українська ікона XVXVI століття. Особливий аспект співвідношення Світла і Краси, що простежується від старозаповітної естетики, дістає своє логічне продовження у творах Отців церкви, Діонісія Ареопагіта, ісихастів. Сформульоване Діонісієм поняття Прекрасного споріднене з Благом і Добром. Ікона була втіленням розуміння краси як в естетичному, так і у філософсько-богословському планах. Краса ікон відтворювала красу Божого Царства, красу Господнього обличчя, відбитком якого була ікона. Розуміння краси в українській культурі XVXVI століть базувалсь не на доктринальних нормах, а мало чуттєвий характер, і цим відрізнялось від розуміння сформованого візантійською культурою. Тому можна говорити, що і найяскравіший прояв української богословсько – естетичної традиції - ікона була іншою, ніж візантійська. Висока трансцендентна краса оживала в українських іконописних памятках - свідченнях високого рівня майстерності та естетичного бачення світу. 

    Слід також звернути увагу на  семіотичні особливості української ікони XVXVI століть. Розглядаючи ікону як  систему знаків слід зупинитись на таких  основних її складових як світло, колір, простір та час.  Символічна мова іконописного зображення формувалася на підставі символізму середньовічного мислення.  Умовність художньої мови базувалась на апофатичному богословї, яке найвиразніше прочитується у концепції "неподібних подобДіонісія Ареопагіта. На його розумінні символу, образу, світла базуються візантійська естетика та іконографія. Українські іконописці загалом притримуючись візантійського напрямку все ж вносили свої зміни в знакову та символічну структуру ікони. Давались в знаки контакти з Москвою, Новгородом та Псковом на сході, Кримом на півдні, Балканськими країнами та вплив західноєвропейських художніх, богословських та естетичних концепцій.  Змінюється  іконописна палітра кольорів, зображення простору ікони, змінюється сам час в іконі. Саме завдяки цим змінам українська ікона XVXVI століть поступово стає самостійною та унікальною знаковою системою, що має свій особливий вигляд і виконує свої особливі функції.  Однією з таких функцій є ієротопічна. Суть цієї функції – створення сакрального простору. Місце ікони в храмі та поза храмом її роль та місце в літургії є визначними у розгляді даного феномену. Українська ікона XVXVI століть є не тільки сакральним артефактом, що входить до складу храмового комплексу (мається на увазі виникнення та розвиток іконостасу) вона сама стає формоутворюючим чинником.

    Ікона XVXVI століть як феномен тогочасної української культури є втіленням естетичних та богословських пошуків українського народу. Вона ніби віддзеркалює ті глибокі зміни, що стались в тогочасному українському суспільстві. Ікона XVXVI століть є вже не тільки витвором сакрального мистецтва, на зламі епох вона стає тим артефактом, що акумулював у собі всю інтелектуальну та духовну енергію цілого народу. 

     


    Переглядів: 3826 | Додав: fon_G | Рейтинг: 2.0/3
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]

    Форма входу

    Календар
    «  Листопад 2010  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    2930

    Друзі сайту

    Copyright MyCorp © 2017
    Сайт управляється системою uCoz