Напрям I: Гуманітарна наука

Секція 2: Межі та предметне поле соціогуманітарного знання

Трансформації у системі  вітчизняної освіти,  котрі  тривають останнє десятиліття,  починають приносити  відчутні результати  перш за все  у формальних  вимірах  освітнього процесу. Що  стосується сутнісних змін, а тим більше  появи очікуваних від них наслідків в реальному житті, то вони потребують   значно більшого проміжку часу. Часовий розрив між причиною і наслідком ( в даному випадку між освітніми новаціями та очікуваними результатами) вимагає особливої відповідальності  та  максимальної передбачуваності в процесах реформування освітньої системи.

Реформування системи освіти  з метою  пошуку найбільш адекватної форми, а головне - змісту - потребам  часу  та перспективам майбутнього, позначилося зміною   як структури навчального процесу, його формальних вимірів, так і  його сутнісних складових. В контексті  таких реформаційних змін в системі середньої освіти з’являється  нетрадиційний для неї до цього часу предмет „Етика”, а в системи вищої  освіти  він переходить зі статусу традиційного та обов’язкового у статус „вільновідпущеного” ( що, до речі, стосується і ряду інших гуманітарних предметів).

Перегляд  навчальних планів з метою вилучення ( переведення у статус „вільних”) дисциплін  гуманітарного циклу матимуть,  на наш погляд,     у віддаленій  перспективі результати   не формального, а сутнісного характеру, оскільки  це безпосередньо впливає на архітектоніку  ціннісних підвалин освітньої системи, а відтак на світоглядні засади  підготовки майбутнього фахівця. В ідейних вимірах реформаційних процесів інституту освіти  проглядається тенденція ігнорування  рефлексії  світоглядних  орієнтирів в освітній діяльності. Система освіти, подібна до масового виробництва    високоякісних професіоналів (homo faber),  інструментальні здібності котрих покликані задовольнити попит суспільства споживання, не сприяє    формуванню у них  розуміння   цілепокладаючих вимірів власної діяльності. Домінування інструменталізму в освітній сфері обмежує формування людини здатної до повноти існування,  а відтак обмежує її духовну свободу.

Тенденції сьогоднішніх змін, орієнтованих    передусім на практичність, адекватність сучасним реаліям, а по великому рахунку, на інструменталізм як кінцеву мету освітнього процесу, вимагають  відмови від філософської етики  та переорієнтацію на прикладну етику ( у кращому випадку), котра має справу з моральними колізіями у різних сферах людської діяльності. Відтак можна припустити, що мета вищої освіти – забезпечення  якісної професійної підготовки майбутнього спеціаліста, конкурентноздатного на міжнародному  ринку праці -  очевидно, не  вбачає   етичну складову в його підготовці як дієвий засіб в  досягненні цієї мети.

  У цьому контексті актуалізуються, на наш погляд, наступні проблеми. По – перше, про міждисциплінарний характер прикладного етичного знання, а відтак про  місце прикладної етики в структурі  навчального процесу взагалі. Прикладна етика в системі вищої освіти потребує збалансованості в компетенції викладача, оскільки  необхідною умовою її  викладання  стає  не лише ґрунтовний теоретичний рівень філософського змісту, а й  досконале знання  специфіки та особливостей певного виду практичної діяльності ( що, вірогідно, можливе лише завдяки власному досвіду).   Наявність мінімального практичного досвіду ( з даного виду діяльності) у студента є  необхідною умовою усвідомлення ним значимості предмету у професійній підготовці, зацікавленого сприйняття та   ефективності  засвоєння матеріалу. Тому  прикладну етику в першому чи другому семестрах першого курсу (  звичне розташування етики в навчальному  плані) можна розглядати як  аномалію.

По-друге, про доцільність та виправданість автономії курсу прикладної етики від курсу філософської етики в навчальному процесі. Популяризується думка про те, що етика можлива на сьогоднішній день  лише у варіанті   прикладної етики, котра має безпосередній вихід на реальні життєві колізії та займається їхнім вирішенням. Таке переконання ґрунтується на тому, що  філософська етика, надто відірвана від проблем життя, перетворилася на цілком схоластичну науку,  вичерпала себе і має трансформуватися  в якусь іншу подобу. Але проблеми, котрими займається  прикладна етика, посильні для неї на рівні їхнього виокремлення, описування ( тут постає  проблема співвідношення прикладної та дескриптивної етики), аналізу, але сумнівним уявляється можливість їхнього вирішення. Наприклад, сукупність проблем, що обговорюються біоетикою, неодмінно вимагають відповіді на питання  про сутнісні основи людини, сенс життя ( евтаназія) та  міру її свободи ( суїцид);  юридична етика  та етика права  виходять на проблему ненасильства (одним із варіантів  її конкретизації є  проблема смертної кари); етика науки правомірно вкорінюється в проблеми відповідальності вченого та небезпечного знання; етика бізнесу    аж ніяк не може обійти проблему справедливості, а відтак проблему багатства та бідності, вкорінену передусім у системі розподілу благ, тощо.

 Як бачимо, прикладна етика   фокусується  у питаннях значно вищого порядку -   проблемі  сутнісних вимірів людського єства,  сенсу  буття не лише окремого індивіда, а людства як такого, а в цілому – у вічній етичній дилемі Добра та Зла. Вказані проблеми   є непосильними для прикладної етики.  Вони є прерогативою  якраз філософської  етики, котра  виступає основою  для конкретних  нормативних практик.