Головна
Реєстрація
Вхід
Середа
22.11.2017
20:15
| RSS
Студентське наукове товариство Інституту філософської освіти і науки


  • Головна сторінка
  • Інформація про сайт
  • Каталог файлів
  • Каталог статей
  • Форум
  • Фотоальбоми
  • Гостьова книга
  • Зворотній зв'язок
  • ПРОЕКТ ПГК
  • Дошка оголошень
  •  
    
    Наша електронна скринька NTSA_IFON@NPU.EDU.UA
     Дневник 
    Головна » 2010 » Листопад » 17 » «Головні культорологічні парадигми ідентичності»
    23:43
    «Головні культорологічні парадигми ідентичності»

    Попова Олена Вікторівна

    доцент кафедри соціології та філософії Макіївського економіко-гуманітарного інституту (Макіївка)

    «Головні культорологічні парадигми ідентичності»
     

    Проблема ідентичності, по суті, у кінці минулого ХХ сторіччя стала однією з центральних для багатьох культурологічних досліджень. У ній, як у певному фокусі, відбивається розмаїття соціальних, антропологічних, політичних та світоглядних проблем сучасності. Проблематика культурної ідентичності розкривається різним чином у найбільш значних культурологічних парадигмах сучасності, серед яких найбільш важливими є постмодерністська, кумунікативна та герменевтична.

    У рамках постмодернізму сьогодні працюють багато культурологів та філософів, а також соціологи, лінгвісти, філологи, мистецтвознавці. До «класиків» цього напрямку варто віднести Жана-Франсуа Ліотара , Жана Бодрійяра, Мішеля Фуко, Жиля Дельоза, Жака Дерріда, Фелікса Гваттарі.

    Самосвідомість особистості також уподібнюється «сумі текстів», що вступають у взаємодію з іншими текстами, які утворюють культуру. «Ніщо не існує поза текстом» (Ж.Дерріда), тому все існує в самому тексті та визначається контекстуальними інтерпретаціями, які проясняються в результаті специфічної критичної діяльності - «розрізнення».

    Людина трактується не як суб'єкт, його сутність зводиться до колективного «Я», соціального і політичного несвідомого. У постмодернізмі обґрунтовуються принципи універсального гуманізму, спрямованого на все живе у Всесвіті й поєднаного з критичною рефлексією понять «влада» і «свобода». Ці принципи, закладені в основі постмодерністського образу світу (точніше, образів світу), проявляються в розумінні людини, що протистоїть метафізичному антропологізму та гуманізму.

    Влада аналізується в постмодернізмі на мікрорівні, на рівні повсякденності, поєднуючись зі спробою осмислення засобів і способів маніпулювання людиною в контексті соціальності. Її аналіз не пов'язаний із соціальними інститутами, державою, персоніфікованою авторитетом «Влада через і за допомогою мови» ось проблема, що найбільше цікавить постмодернізм.

    Розв’язання цих питань є можливим, на наш погляд, у межах комунікативної концепції ідентичності Ю.Габермаса.

    Творець сучасної теорії комунікації в такий спосіб розглядає структуру ідентичності: соціальна ідентичність (горизонтальний вимір) можливість виконувати різні вимоги в рольових системах; особистісна ідентичність (вертикальний вимір) – безперервність історії життя. Це два переплетені, нероздільні виміри, в яких реалізується «балансуюча Я-ідентичність». Установлення балансу відбувається за допомогою технік взаємодії. Розвиваючи філософські традиції лінгвістичної філософії, соціології Вебера, феноменології, Ю.Габермас стверджує, що визначальною технікою є мова. Освоюючи різні техніки, людина прагне відповідати соціальним нормам, зберігаючи свою неповторність. Розвиваючи філософські традиції лінгвістичної філософії, соціології Вебера, феноменології, Ю.Габермас стверджує, що визначальною технікою є мова. Освоюючи різні техніки, людина прагне відповідати соціальним нормам, зберігаючи свою неповторність. Розуміння людиною самої себе залежить не тільки від того, як вона сама себе описує, але й від тих зразків, яким вона повинна відповідати. Самототожність Я визначається одночасно тим, як люди себе бачать і якими вони хотіли б себе бачити.

    Сучасні перипетії ідентичності – результат розвитку культури модерну, поділу суспільства на систему й життєвий світ. Модернізація охоплює не тільки засоби повідомлення, господарство й керування, але і життєвий світ у цілому, фрагментизує їх, залишаючи людині лише можливість ризикованого самоврядування за допомогою найвищою мірою абстрактної тотожності Я.

    Концепція ідентичності Ю.Габермаса є багато у чому спорідненою з герменевтичною традицією, яка тлумачить ідентичність також у межах адекватної комунікації та взаєморозуміння.

    Специфікою герменевтичного трактування ідентичності є її тлумачення у зв'язку й певних відносинах розумінні між двома суб'єктами розуміння: інтерпретатора та інтерпретованого, що належать, як правило, до різних культур, а якщо до тієї ж самої культури, то вони є такими, що мають різні особистісні орієнтації й установки. У процесі розуміння як змістоформування, як акту творчої інтерпретації Іншого, «Я» тільки й може відчути власну самість, перейти на внутрішньоособистісні сторони відносин «Ти-досвіду». Найбільш значним представником цієї парадигми є П. Рікер. Завданням своєї творчості він вважав розробку узагальнювальної концепції ідентичності людини з урахуванням того внеску, що зробили в її дослідженні найвідоміші вчення сучасності - феноменологія, екзистенціалізм, персоналізм, психоаналіз, герменевтика, структуралізм, аналітична філософія та ін. Рікер прагне визначити дослідницькі можливості та ступень компетентності кожного із цих учень і погодити їх у єдиній, багатоплановій й багатогранній концепції – феноменологічній герменевтиці.

    Погоджуючись у цілому з екзистенціалістським трактуванням людини, П.Рікер, разом з тим, критикує його за монізм, що допускає тільки одне тлумачення існування виходячи з уяви, емоції, переживання і т.ін. Він вважає за потрібне проаналізувати не тільки те, що випливає з екзистенційної первинності, але й саму екзистенційну ситуацію, спосіб існування, в який вкорінений суб'єкт. Хоча Рікер у своєму вченні широко використовує ідеї Фройда, його інтерпретація ідентичності ближче до позиції Гуссерля або Гайдеґґера, ніж засновника психоаналізу. Полемізуючи зі структуралістами, Рікер зауважує, що, звичайно, текст може розірвати свої зв'язки із зовнішнім світом, однак не варто забувати того, що складовою частиною цього зовнішнього світу є люди, які діють й зазнають певного впливу дій інших; більше того, самі тексти є не що інше, як результат діяльності людей.

    Підбиваючи підсумок своїм антропологічним пошукам, Рікер виділяє чотири істотні риси, що визначають ідентичність людини як такої. Перша це здатність говорити, вступати в спілкування з іншими за допомогою мови: «Я можу говорити». Друга риса здатність брати участь у ході подій за допомогою дій, зусиль, прокладаючи свій шлях у навколишньому світі. Третя специфічна здатність людини це вміння розповідати про своє життя й тим самим формувати власну ідентичність, засновану на спогадах: «Я можу розповісти про себе». І, нарешті, четверта здатність бути суб'єктом власних дій, вважати себе автором своїх вчинків: людина усвідомлює, що є суб'єктом діяльності, за яку несе відповідальність. Таким чином Рікер, наголошуючи на на наративному характері ідентичності індивіда, вважав за необхідне формування відповідального індивіда головною передумовою набуття справжньої тожсамості.

    Підсумовуючи наш аналіз парадигм ідентичності, наголосимо на необхідності створення цілісної культурологічної концепції єдиної в своїй багатоманітності ідентичності людства.

    Переглядів: 646 | Додав: fon_G | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]

    Форма входу

    Календар
    «  Листопад 2010  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    2930

    Друзі сайту

    Copyright MyCorp © 2017
    Сайт управляється системою uCoz